3.8. Регіональний менеджмент у туризмі

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 

Поколодна Марія Миколаївна, к.геогр.наук, доцент кафедри туризму і готельного господарства, Харківської національної академії міського господарства

Масштаби й економічна ефективність функціонування туристської

індустрії держави здебільшого залежать від органічного поєднання

самоврядування і господарської діяльності суб'єктів туризму з одного боку

та координаційно-управлінської діяльності на національно-галузевому та

регіонально-галузевому рівнях з іншого. В України система державного

управління туризмом за останні роки неодноразово перетерплювала

координаційні зміни. Пройшовши шлях від Державного комітету по туризму,

Комітету у справах молодіжної політики спорту та туризму, Державної

туристичної адміністрації до Міністерства культури і туризму. На думку

спеціалістів такі зміни мають як позитивні так і негативні наслідки.

Систематичні реорганізації апарата національних органів керування є

нормою життя. Мінливість забезпечує апарату адаптивність керованої

системи, постійний приплив нових ідей і їхніх виконавців. Такий динамізм

складу апарата підтримує його авангардні позиції й високу енергетику при

розробці й здійсненні програм. Практика показує, що в органах управління де

подовгу не міняється структура й не обновляється кадровий склад апарата,

менше управлінських новацій, повільніше проходження рішень. У той же час

висока мінливість складу недоцільна по причині унеможливлення досягнення

довгострокових, стратегічних завдань, раціоналізації та диверсифікації

діяльності, формування завдань та налагодження дієвого механізму роботи

на регіональному рівні. Таке положення справ ілюструє українські

управлінські реалії в сфері туризму. На фоні позитивних національних

зрушень таких як формування законодавчо - правових основ галузі, розробка

державних програм розвитку туризму, представництво України на міжнародних

туристських заходах та в міжнародних туристських організаціях регіони

фактично відстають за високими темпами зміни національних стандартів управління, не встигають формуватися і відповідно не діють достатньо ефективно регіональні управлінські структурні підрозділи. Це ускладнює відносини між національним та мікрорівнем (окремі туристські підприємства) галузі, не враховуються відмінності та особливості організації регіональних туристичних ринків, що призводить до невиконання програмних рішень, неефективної рекламної діяльності, нераціонального використання туристичних ресурсів, дезорганізує міжгалузеву координацію, і загалом значно гальмує розвиток галузі. Все це обумовлює актуальність вирішення наукових і практичних питань регіонального менеджменту в туризмі.

Теоретичні й практичні аспекти менеджменту туризму викладені в роботах Балабанова І., Т., Жукової М. М., Кабушкіна Н.І.. Квартальнова В.А., Чудновського О.Д. та інших авторів. Здебільшого вони присвячені управлінню окремим туристичним підприємством і тільки в деяких висвітлюються питання інших рівнів організації та управління туризмом -регіональний, національний та міжнародний. Слід також зазначити, що самим недослідженим сегментом управління в туризмі як раз виступає регіональний рівень. Натомість, питання різних аспектів регіоналізації туристської діяльності достатньо активно досліджуються. Так, проблемам регіональної туристичної політики присвячуються роботи Євдокименко В.К., формування та функціонування ринку туристичних послуг детально викладено в працях Любіцевої О. О. Дослідження потенціалу туристично-рекреаційних ресурсів регіонів України презентується у численних публікаціях Бейдика О.О. Багато авторів досліджують окремі туристичні регіони (області) України: Блага М.М., Дудкіна О.П., Гетьман В.І., Мацола В.І., Марченко О.А., Кузик С.П. і Грицевич В.С., Пококлодна М.М., та інші.

Регіональний менеджмент - це галузь економічної науки, що займається вивченням економічних і соціальних факторів і явищ, які обумовлюють

функціонування господарства регіонів, а також розробку форм і методів керування цим процесом.

Розглядаючи цілі й організаційну структуру регіонального менеджменту в туризмі слід вирішити декілька завдань, яким приділяється увага в даній роботи:

Категоризація регіонів;

Суб'єкти управління;

Мінімально необхідний обсяг вирішуваних завдань.

Аналіз категорій регіонів було проведено шляхом дослідження різних

схем рекреаційно-туристичного районування України. В результаті

однозначної підпорядкованості в таксономічних одиницях регіонів туризму

не виявляється. Так, рекреаційний регіон в різних роботах подається або як

останній (найкрупніший) туристичний таксон, або як одна з проміжних

ланок таксонометричного туристичного ланцюга. Мають місце також і різні

характеристики, за якими виділяються туристичні регіони: допустима

кількість відпочиваючих, кількість наявних місць, межі природних територій,

адміністративні межі, розміри і деякі інші. Усе це свідчить про те, що будь-

яке районування не є абсолютним і закінченим. Процеси освоєння нових

районів і зміни в староосвоєних районах, а також деякі динамічні фактори

(геополітична обстановка, мода, кон'юнктура, соціально-культурні зміни

тощо), безумовно, ведуть до перебудови рекреаційно-туристичних мереж.

Усе частіше стали з'являтися роботи, у яких в поняття регіон ототожнюється

з адміністративно-територіальною одиницею. Так, в Росії прийнято розподіл

території на туристські економічні райони і зони потенціального розвитку

туризму федерального значення, яке покладено в основу цільової

федеральної програми. В Україні - це адміністративна область. Таких

прикладів багато (вони наведені вище). Такий підхід був цілком

виправданим до недавнього часу, оскільки регулювання та фінансування

туризму велося в розрізі адміністративного поділу. Однак, на нашу думку він

не є доцільним з точки зору подальшого ефективного розвитку галузі, що

викликано певними змінами в туристичній індустрії. По-перше змінився процес вибору туристом подорожі. На відміну від трьохсхідчатої схеми пошуку: держава-регіон-засіб розміщення сучасний споживач в залежності від мотивації, інформованості, попереднього досвіду, прихильності до певного типу відпочинку зупиняє свій вибір на одному з наведених рівнів. Частіше за усе це є саме регіональний рівень, що випливає із другого фактора регіоналізації турринку - формування пакету туристичних пропозицій. Тобто кожна рекреаційна територія для стабільного функціонування повинна мати певну спеціалізацію на окремих видах туризму та типах відпочинку. Для сталого розвитку галузі таких видів повинно бути декілька, крім того вони формуються таким чином, щоб підтримувати стабільний туристичний попит протягом всього року, долаючи фактор сезонності. Для вирішення цього завдання необхідні достатньо великі за розмірами та різноманітні за природними умовами території - регіони (наприклад, Крим активно позиціонується як регіон не тільки літнього але й зимового відпочинку). Тоді використання адміністративного поділу унеможливлюється оскільки адміністративні кордони роз'єднують цілісні і "об'єднують" фактично не пов'язані одну з іншою туристичні території. Третій фактор - маркетинг, який вже давно став невід' ємною частиною туристської індустрії. Проста інформаційна реклама більше не привертає увагу споживача. Потрібен цілий комплекс професійних дій для здійснення продуманої кампанії по просуванню туристичних послуг. Зважаючи на значний обсяг фінансових та кадрових ресурсів необхідних для таких заходів вони стають реальними для здійснення достатньо великими та стабільним туристичним підприємствам або окремим туристичним територіям - регіонам. (Вдалим прикладом позиціонування та просування окремого туристичного регіону є Анталія, за даними Міністерства культури і туризму Туреччини рекламний бюджет цього регіону лише в Україні становить близько 80 млн.$). В рекомендаціях Всесвітньої Туристської Організації вказані заходи щодо диференціації іміджевої політики кожної держави, у визначенні її окремих історико-

культурних та природних регіонів, як найбільш актуальний засіб розвитку туризму. Зростає значення регіональної політики як важливого важеля державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів, у тому числі регіональної політики розвитку туризму. З цього приводу четвертим фактором і одночасно функцією регіонального управляння є представництво і захист інтересів на національному та міжнародному рівнях. П'ятим фактором регіоналізації туризму характерним для всього світу - є розукрупнення старих рекреаційно-туристичних районів, що пов'язане з виникненням нових туристських центрів, зміною пріоритетів відпочиваючих при виборі місць відпочинку, появою нових видів туризму, а також певним послабленням інтересу до, так званих, традиційних туристських центрів. Однак для України він не є основним оскільки до недавнього часу вона залишалася для більшості туристів terra incognita.

В Україні процес туристської регіоналізації знаходиться на високій стадії розвитку. Фактично можна говорити про сформованість таких регіонів як Кримський, Карпатський, Одеський, м. Києва, Святогірський та деяких інших. Як було зазначено раніше чіткої таксономії для туристських регіонів не спостерігається. Фактично регіонами тепер виступають і окремі міста, і природні області, і адміністративно-територіальні одиниці, туристичні центри сформовані навколо одного високоатрактивного об'єкту. На наш погляд така туристична регіональна різнорангова система галузі і є найбільш дієздатна, і вже сьогодні доводить свою функціональну спроможність. Безумовно що такий підхід створює певні труднощі в координації управлінської діяльності, хоча з точки зору придатності певних територій для розвитку туризму він цілком правильний. Так, не вся територія держави, або окремої адміністративної одиниці однаково придатна і має достатньо можливостей для розвитку туризму. Програми створені для окремих адміністративних одиниць та сформовані в них завдання мають або занадто загальний характер і відповідно не спричиняють реальних перетворень, або

носять точковий цільовий характер тим самим підтримуючи ідею регіоналізації туризму.

Суб' єктами управління на регіональному рівні на паритетних основах повинні стати: керівники та висококваліфіковані фахівці суб'єктів туристичної діяльності, керівники та висококваліфіковані фахівці інших підприємств та організацій що надають характерні та супутні туристичні послуги і діють на території певного регіону, представники урядових органів управління, представники органів місцевого самоуправління, представники громадських організацій, профільних освітніх та наукових установ. Саме такий перелік фахівців та практиків туристичної галузі в змозі кваліфіковано здійснювати регіональне управління. На відміну від запропонованої ідеї регіональної туристичної корпорації цей орган повинен бути державним регіональним представництвом служби туризму і курортів і підпорядковуватися Міністерству культури і туризму України.

До мінімально необхідного обсягу вирішуваних завдань входять:

Розробка та виконання регіональної туристичної політики;

Представництво і захист інтересів туристичного регіону;

Забезпечення здійснення внутрігалузевої кооперації;

Здійснює заходи спрямовані на створення сприятливих умов для розвитку галузі та оптимальних умов функціонування регіональних суб'єктів туристичного ринку та і інших підприємств та організацій що надають характерні та супутні туристичні послуг;

Збір обробка та аналіз статистичної звітності;

Створення туристичного іміджу регіону та просування регіонального турпродукту на національний та міжнародний турринок;

Створення сприятливого інвестиційного клімату в туристичній галузі регіону

Забезпечення раціональне використання та охорону туристичних ресурсів регіону;

- Створення програм та планування подальших перспектив розвитку туристичного регіону, розробка відповідних дій, заходів та необхідного обсягу фінансування та їх джерел на прогнозний період Таким чином можна констатувати, що в Україні активно формується новітній рівень в організації туристичної галузі, а відповідно виникає необхідність створення дієвого механізму управління ним. Це питання є особливо актуальним в світлі побудови структури Державної служби туризму і курортів. Запропонована модель вдосконалення організаційної структури управління заснованої на використанні регіонального підходу має як переваги так і недоліки і потребує подальшого дослідження в плані розробки уніфікованих критеріїв для визначення певної території туристичним регіоном, структурних підрозділів, фінансування та ін.

ЛІТЕРАТУРА

Указ Президента України № 1688/2005 „Положення про Міністерство кульутри і туризму України" Електронний ресурс. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

Постанова Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2006 р. № 132 „Положення про державну службу туризму і курортів". Електронний ресурс. Режим доступу:

Винниченко І. Регіональна туристична корпорація як дієвий важіль піднесення вітчизняної турінустрії (Концептуальна схема організації, управляння та функціонування). Туристично-краєзнавчі дослідження. Вип. І: Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Туризм в Україні: економіка та культура» (Світязь, 9-10 вересня 1998 р.). - У двох частинах. - К.: «КМ-Трейдинг», 1998. - Частина 1. - С. 137-142.

Євдокименко В.К. Регіональна політика розвитку туризму (методологія формування, практика реалізації) : Автореф. дис. д - ра екон. наук: 08.10.02 / - Львів, 1997. - 51с.

Євдокименко В.А. Регіональні фактори розвитку туризму. Туристично-краєзнавчі дослідження. Вип. І: Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Туризм в Україні: економіка та культура» (Світязь, 9-10 вересня 1998 р.). - У двох частинах. - К.: «КМ- Трейдинг», 1998. -

Частина 1. - С. 19-28.

Менеджмент туризма: Основы менеджмента: Учебник. - М.: Финансы и статаистика, 2002. - 352 с.

Пархоменко А.М. Управление туристическим комплексом на уровне региона (Концепция создания и функционирования региональной туристической корпорации). Туристично-краєзнавчі дослідження. Випуск І: Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції»туризм в Україні: економіка та культура» (Світязь, 9-10 вересня 1998 р.). - У 2 частинах. - К.: «КМ-Трейдинг», 1998. - Частина 1. - С. 126-136.