ПРО СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ “СТАН СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ” ТА “ОБМЕЖЕНА ОСУДНІСТЬ”

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

В. Бурдін1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. 96–44–82

Розглянуто співвідношення понять “стан сильного душевного хвилювання” та

“обмежена осудність”. Зроблено спробу довести, що стан сильного душевного

хвилювання – це один із проявів стану обмеженої осудності.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, обмежена осудність, стан сильного

душевного хвилювання.

Неоднозначно вирішується в літературі питання про співвідношення понять “стан

сильного душевного хвилювання” та “обмежена осудність”, адже відповідно до ст. 20

КК України обмежена осудність за своїм психологічним змістом характеризується тим,

що особа під час вчинення злочину не могла повною мірою усвідомлювати свої діяння

та (або) керувати ними. За своїм змістом поняття “стан сильного душевного

хвилювання” охоплює емоційні стани, які також так само впливають на психічну

діяльність людини. Як роз’яснює Пленум Верховного Суду України в п. 23 постанови

від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та

здоров’я особи” під таким станом потрібно розуміти такий емоційний стан винного,

який значною мірою знижував його здатність усвідомлювати власні дії або керувати

ними. Тож цілком правомірно виникає питання про співвідношення понять “стан

сильного душевного хвилювання” та “обмежена осудність”.

Окремі науковці з цього приводу зазначають, що стан сильного душевного

хвилювання не можна розглядати як прояв стану обмеженої осудності з урахуванням

того, що стан сильного душевного хвилювання – це стан психічно здорової людини,

який _____супроводжується зміною вольової та інтелектуальної сфер, внаслідок чого

значною мірою знижується її здатність усвідомлювати свої діяння та (або) керувати

ними. Обмежена ж осудність – це такий стан людини, який характеризується наявністю

у неї психічного розладу. Тобто за такого підходу, якщо причиною виникнення стану

сильного душевного хвилювання є провокаційна поведінка потерпілого, то причиною

обмеженої осудності є наявність у особи психічних аномалій [1, с. 8; 2, с. 13; 3, с. 142].

Суперечливою в цьому відношенні видається позиція Г.В. Назаренко, який

підтримуючи зазначену точку зору вважає, що особливість такого психічного стану

людини, як стан сильного душевного хвилювання, що раптово виникнув, полягає в

тому, що він не виключає і не обмежує осудності особи, проте суттєво впливає на

здатність до усвідомлено-вольової поведінки [4, с. 166].

На наш погляд, така позиція щодо розмежування вказаних понять є

непереконливою. Передусім незрозуміло як можна визнавати, що певний психічний

стан особи позбавляє її здатності повною мірою усвідомлювати свої діяння та (або)

керувати ними, і водночас стверджувати, що він жодним чином не впливає на

осудність особи. Видається, що суперечливість такого твердження більш ніж

очевидна. Крім того, зазначений підхід не враховує того, що для вирішення питання

про хворобливість певного психічного стану особи не має значення чим він

зумовлений. В цьому відношенні, як видається, правильніше вирішують це питання

ті науковці, які вважають, що стан сильного душевного хвилювання – це прояв стану

обмеженої осудності [5, с. 259; 6, с. 56].

Зокрема, Т. Приходько вважає, що фізіологічний афект, який розглядають як

прояв стану сильного душевного хвилювання, можна впевнено віднести до

обмеженої осудності, оскільки в такому стані в особи суттєво порушується здатність

усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними і, крім того, фізіологічний афект

має хворобливу природу [7, с. 54–55]. На думку О.Д. Сітковської, до дій, які вчинені

“на вершині” афекту, не завжди можна застосувати критерій свідомо-вольової

поведінки. Звичайно, до початку самого афекту суб’єкт в більшості випадків зберігає

здатність до усвідомлення та керування своєю поведінкою в тому розумінні, що може

утриматися від вчинення певного діяння чи переключити афективну розрядку на

незначний з погляду кримінального права об’єкт. Проте в фазі найінтенсивнішого

протікання афекту свідомість суб’єкта звужується, що призводить до непослідовної

поведінки, порушується її цілеспрямованість та впорядкованість, виключається

можливість повністю керувати нею [8, с. 52].

Одним із проявів стану сильного душевного хвилювання є стан фізіологічного

афекту. Характерними ознаками фізіологічного афекту є: надзвичайність реакції

особи; фазність перебігу близька до патологічного афекту; раптовість виникнення

(несподіваність для суб’єкта), яка має об’єктивні ознаки і відчувається суб’єктивно;

звуження свідомості з розладом цілісності сприймання, обмеженням здатності

керувати своїми діями, їх агресивність; невідповідність характеру і результату цих

дій до причини, що їх викликала, тобто їх неадекватність; зв’язок дій і афективних

переживань з психотравмуючим чинником; раптовість виходу внаслідок психічного

виснаження; часткова амнезія вчиненого [7, с. 54–55]. Порушення свідомості в

такому стані можуть досягати настільки глибокого ступеня, що суб’єкт практично

може втратити здатність до адекватного відображення та цілісного осмислення

ситуації, може повністю порушитися вольовий та опосередкований характер

поведінки, блокуватися здатність до інтелектуально-вольового самоконтролю та

саморегуляції [9, с. 95]. Враховуючи таку характеристику афекту, О.Д. Сітковська

вважає, що в тих випадках, коли по справі буде констатовано, що суб’єкт не міг

усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними через наявність у нього стану

афекту, то такі особи повинні визнаватися неосудними, навіть незалежно від того, чи

був афект паталогічний, чи ні [8, с. 53–54].

Вирішуючи питання про співвідношення цих понять, не треба забувати і про те,

що на сьогодні відповідно до ст. 1 Закону України “Про психіатричну допомогу”

зазначено, що під психічним розладом треба розуміти розлад психічної діяльності,

визнаний таким згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і

причин смерті [10]. Відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та

споріднених проблем охорони здоров’я 10-го перегляду будь-які афективні розлади

виділені в окремі у групу розладів психіки і віднесені до хворобливих станів.

Наприклад, до афективних розладів (F 30 – F 39) віднесено: маніакальний епізод;

біполярний афективний розлад; депресивний епізод; рекурентні депресивні розлади;

стійкі (афективні) розлади настрою; інші (афективні) розлади настрою; нез’ясовані

розлади настрою (афективні) [11, с. 25].

Навряд чи можна вирішувати питання про хворобливість психічного стану

людини керуючись тим, чим зумовлений такий стан – чи зовнішніми чинниками, чи

індивідуальними психологічними особливостями. Видається, що такі обставини не

мають для цього жодного значення. Вирішення цього питання повинно відбуватися

лише з урахуванням певних стандартів здорового стану психіки. Відхилення від

стандартів повинні розглядатися як хворобливі прояви незалежно від того, чим би

вони не були зумовлені. Розуміння стану сильного душевного хвилювання, коли

особа втрачає повною мірою можливість усвідомлювати свої діяння та (або) керувати

ними, як прояву стану обмеженої осудності буде правильним також з інших

міркувань.

В ч. 2 ст. 20 КК України зазначено, що визнання особи обмежено осудною

враховується судом при призначенні покарання. Проте як саме суд повинен

враховувати такий стан в ч. 2 ст. 20 КК України не зазначено. Очевидно, що стан

обмеженої осудності мав би враховуватися у разі призначення покарання як

обставина, що його пом’якшує. Проте перелік обставин, що пом’якшують покарання,

передбачених в ст. 66 КК України, не містить вказівку на стан обмеженої осудності.

Про схожий недолік КК Російської Федерації вже було зазначено в літературі

[9, с. 58]. Звичайно, перелік цих обставин не є закритим і суд відповідно до ч. 2 ст. 66

КК України може визнати такими, що пом’якшують покарання, та інші обставини, не

передбачені в частині першій цієї статті, в тому числі й стан обмеженої осудності.

Суд при призначенні покарання може також врахувати стан обмеженої осудності як

обставину, що характеризує особу винного. Адже відповідно до п. 3 ст. 65 КК

України серед загальних засад призначення покарання вказується на необхідність

врахування при призначенні покарання особи винного.

Водночас серед обставин, що пом’якшують покарання, в п. 7 ст. 66 КК України

йдеться про вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання,

спричиненого неправомірними або аморальними діями потерпілого. Проте стан

сильного душевного хвилювання, внаслідок якого особа втрачає здатність повною

мірою усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними, є лише одним із проявів

стану обмеженої осудності. Крім того, на наш погляд, причини, які зумовлюють

виникнення такого стану, не мають суттєвого значення для визнання за таким станом

значення обставини, що пом’якшують покарання. З урахуванням викладеного

пропонуємо внести зміни до ст. 66 КК України і передбачити серед обставин, що

пом’якшують покарання, таку обставину як вчинення особою злочину в стані, коли

вона не могла повною мірою усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними.

Доповнення ст. 66 КК України таким новим пунктом дасть змогу чітко враховувати

стан обмеженої осудності як обставину, що пом’якшує покарання. Вчинення злочину

під впливом протиправної чи аморальної поведінки потерпілого може бути

самостійною обставиною, що пом’якшує покарання.

Розуміння стану сильного душевного хвилювання як прояву обмеженої осудності

буде правильним і з інших причин. В тих випадках, коли особа вчинила суспільно

небезпечне діяння в стані сильного душевного хвилювання, і не буде притягуватися

до кримінальної відповідальності у зв’язку із відсутністю вини щодо вчиненого нею

діяння, до такої особи, якщо не визнавати такий стан проявом обмеженої осудності,

неможливим буде застосування примусових заходів медичного характеру, навіть у

тих випадках, коли ця особа за своїм психічним станом вимагатиме примусового

медичного втручання з метою психологічної корекції її майбутньої поведінки.

Враховуючи те, що стан сильного душевного хвилювання – це за своєю суттю

ніщо інше як прояв стану обмеженої осудності, виникає питання: чи можна

застосовувати до особи, яка вчинила злочин в стані сильного душевного хвилювання,

правові наслідки обмеженої осудності? Йдеться про те, що в ст. 20 КК України

передбачено, що визнання особи обмежено осудною враховується судом при

призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів

медичного характеру. Якраз можливість застосування до обмежено осудних

примусових заходів медичного характеру і викликає у нас певні застереження.

У ч. 2 ст. 19 КК України передбачено можливість застосування примусових

заходів медичного характеру до осіб, визнаних неосудними. В ч. 3 ст. 19 КК України

передбачено можливість застосування таких заходів до осіб, які вчинили злочин в

стані осудності, але до постановлення вироку внаслідок психічної хвороби втратили

здатність усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Отож, і в першому, і в

другому випадку такі примусові заходи застосовують до осіб, які, відповідно, не

мали під час вчинення суспільно небезпечного діяння або не мають вже після

вчинення злочину можливості усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними.

Незрозуміло тільки чому тоді передбачено застосування примусових заходів

медичного характеру до тих осіб, які визнані обмежено осудними, тобто, які і мали, і

мають як під час вчинення злочину, так і після цього можливість усвідомлювати свої

діяння та керувати ними, щоправда, не повною мірою?

Видається, що не узгоджуються між собою положення ч. 1 та ч. 2 ст. 20 КК

України. Адже в ч. 1 ст. 20 КК України зазначено, що підлягає кримінальній

відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною. Втім, оскільки в ч. 2 ст. 20

КК України передбачено можливість застосування до цієї категорії осіб примусових

заходів медичного характеру, можна зробити висновок про те, що в окремих

випадках визнання особи обмежено осудною є підставою, коли вона все ж таки не

буде підлягати кримінальній відповідальності. Адже зазначені заходи хоч і є певною

мірою заходами кримінально-правового впливу, проте за чинним КК України не

належать до системи заходів кримінальної відповідальності. Мабуть законодавець

мав би передбачити можливість застосування в таких випадках примусових заходів

медичного характеру разом із покаранням. Саме на такому застосуванні примусових

заходів медичного характеру наголошують окремі науковці. При цьому вони

зазначають, що відповідно до чинного КК України до обмежено осудних можливим є

призначення лише такого примусового заходу медичного характеру, як надання

амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку [12, с. 302].

Проте в чинному КК України, на відміну від кодексів окремих зарубіжних

держав, не передбачено можливості застосування примусових заходів медичного

характеру разом з покаранням. Неможливість застосування примусових заходів

медичного характеру разом з покаранням обгрунтовується і тим, що на сьогодні

серед передбачених видів таких заходів лише деякі з них за своїм змістом можуть

бути призначені і застосовані разом з окремими покараннями. Наприклад, у випадку

призначення покарань, які пов’язані з ізоляцією особи, неможливо застосувати

жодного з примусових заходів медичного характеру адже виконуються вони в різних

установах та закладах. У випадку призначення виправних робіт, громадських робіт,

службових обмежень для військовослужбовців можливо призначити лише надання

амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. І лише у випадку

призначення м’якших покарань можливо застосувати до особи будь-який

примусовий захід медичного характеру. Проте таке тлумачення кримінального

закону та така практика його застосування, на наш погляд, була би явно

несправедливою та такою, що порушує принцип рівності громадян перед законом.

Адже особи, до яких було застосовано м’якше покарання, а отже які становлять

собою меншу суспільну небезпеку, опинялися би в гіршому становищі порівняно з

тими, до яких були застосовані суворіші покарання.

Окремі науковці вважають, що застосування до осіб, які визнані обмежено

осудними, примусових заходів медичного характеру треба розглядати як особливу

форму реалізації щодо них кримінальної відповідальності. Обґрунтовується цей

погляд тим, що вказані особи відповідно до ч. 1 ст. 20 КК України підлягають

кримінальній відповідальності, а отже і вживання до таких осіб примусових заходів

медичного характеру потрібно розглядати як специфічну форму реалізації

кримінальної відповідальності [6, с. 231]. На наш погляд, такий погляд не може бути

визнаний правильним з таких міркувань:

– по-перше, навряд чи можна пояснити, чому ті самі примусові заходи медичного

характеру в одних випадках є формою реалізації кримінальної відповідальності, а в

інших – не визнаються такими. Правова природа цих заходів у всіх випадках

однакова. Це видно хоча б з того, що законодавець не робить жодних застережень

щодо цілей застосування цих заходів в різних випадках;

– по-друге, очевидно, що заходи кримінальної відповідальності застосовують,

насамперед, з метою виправлення особи, яка вчинила злочин. Проте в ст. 92 КК

України серед цілей застосування зазначених заходів такої мети не передбачено. Тим

більше, якщо визнавати вживання примусових заходів медичного характеру до

обмежено осудних формою реалізації кримінальної відповідальності, то дуже дивно

виглядає положення, коли серед цілей кримінальної відповідальності зазначається

мета обов’язкового лікування особи;

– по-третє, будь-яка форма реалізації кримінальної відповідальності має чітко

визначений свій початок та кінець. Застосування примусових заходів медичного

характеру не обмежується строками і триває до часу одужання особи або такого

покращення її психічного стану, що дозволяє передати її на піклування родичам або

опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

З урахуванням викладеного видається, що застосування примусових заходів

медичного характеру до обмежено осудних осіб не можна вважати формою реалізації

щодо них кримінальної відповідальності. Отже, не зважаючи на те, що в ч. 1 ст. 20

КК України зазначено, що такі особи підлягають кримінальній відповідальності,

застосування до цих осіб примусових заходів медичного характеру треба вважати

тим випадком, коли вони все ж таки не будуть підлягати кримінальній

відповідальності за вчинений злочин.

У кримінальному законодавстві окремих зарубіжних держав розглянену

проблему вирішують більш правильно. Зокрема в ч. 2 ст. 26 КК Республіки Вірменії,

ч. 2 ст. 100, ст. 106 КК Республіки Білорусь, ч. 2 ст. 102 КК Грузії, ст. 95 КК

Республіки Казахстан, ст. 95 КК Киргизької Республіки, ст. 70 КК Латвійської

Республіки, ч. 2 ст. 99 КК Російської Федерації, передбачено можливість

застосування до обмежено осудних примусових заходів медичного характеру разом з

покаранням і при цьому детально регламентується процедура застосування таких

заходів. Щоправда, треба наголосити, що оскільки кримінальна відповідальність

реалізується не тільки у формі покарання, доцільно було б передбачити можливість

застосування таких заходів не тільки разом з покаранням, але і з іншими її формами.

Проте, як ми вже зазначили, в КК України такої можливості не передбачено. Тож

постає питання, в яких випадках можливим є застосування до осіб, визнаних

обмежено осудними примусових заходів медичного характеру, щоб застосування

таких заходів не суперечило положенню про те, що обмежено осудна особа підлягає

кримінальній відповідальності?

На наш погляд, єдиним можливим випадком застосування таких заходів

відповідно до чинного КК України є той, коли особа, яка вчинила суспільно

небезпечне діяння в стані обмеженої осудності, не підлягатиме кримінальній

відповідальності з огляду на відсутність в її діянні вини. Оскільки стан сильного

душевного хвилювання за своїм психологічним змістом є нічим іншим як проявом

стану обмеженої осудності, примусові заходи медичного характеру мають

застосовуватися і до таких осіб, якщо вони в такому стані вчинили суспільно

небезпечні діяння без вини. Враховуючи психологічну характеристику стану

обмеженої осудності, такі випадки цілком можливі. Більше того, у випадках визнання

особи обмежено осудною особливу увагу потрібно приділяти встановленню вини.

Застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, визнаних обмежено

осудними лише в тих випадках, коли буде встановлено, що вони вчинили суспільно

небезпечні діяння без вини, повністю узгоджуватиметься з підставами для

застосування цих заходів в інших випадках. Проте в порядку de lege ferenda можна

запропонувати внести зміни до чинного КК України, якими передбачити можливість

застосування до осіб, визнаних обмежено осудними, примусових заходів медичного

характеру разом з заходами кримінальної відповідальності, зокрема покаранням.

З урахуванням викладеного пропонуємо внести такі зміни до КК України:

1. Доповнити ч. 2 ст. 20 КК України новим положенням:

Примусові заходи медичного характеру до особи, яка визнана обмежено

осудною, застосовуються разом із заходами кримінальної відповідальності.

2. Виключити п. 7 ст. 66 КК України.

3. Доповнити ст. 66 КК України новим пунктом такого змісту:

п. № …

Вчинення злочину в стані, коли особа не могла повною мірою усвідомлювати свої

діяння та (або) керувати ними.

1. Остапенко Л.А. Кримінально-правова характеристика умисних вбивств при

пом’якшуючих обставинах (статті 116, 117, 118 КК України). Автореф. дис. … канд.

юрид. наук. – К., 2003. – 18 с.

2. Дубинина М.И. Уголовная ответственность за преступления, совершенные в

состоянии сильного душевного волнения. Автореф. дис. …канд. юрид. наук__________. – М.,

1971. – 16 с.

3. Попов А.Н. Преступления против личности при смягчающих обстоятельствах. – СПб.:

Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. – 465 с.

4. Назаренко Г.В. Невменяемость: Уголовно-релевантные психические состояния. –

СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. – 207 с.

5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл.

та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2004. – 1056 с.

6. Уголовный кодекс Украины. Комментарий: Под редакцией Ю.А. Кармазина и

Е.Л. Стрельцова. Издание второе. – Х.: ООО «Одиссей», 2002. – 960 с.

7. Приходько Т. Фізіологічний афект – одна з підстав визнання особи обмежено

осудною // Право України. – 2001. – № 1. – С. 53–55.

8. Ситковская О.Д. Аффект: криминально-психологическое исследование. – М.: ООО

Издательство «Юрлитинформ», 2001. – 240 с.

9. Кудрявцев И.А., Ратинова Н.А. Криминальная агрессия (экспертная типология и

судебно-психологическая оценка). – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – 192 с.

10. Закон України “Про психіатричну допомогу” із змінами внесеними Законом від 9

грудня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 19. – ст. 143, 2004. –

№ 15. – ст. 221.

11. Міжнародна статистична класифікація хвороб та споріднених проблем охорони

здоров’я 10-го перегляду. – К.: Інститут здоров’я ім. Л.І. Медведя, 1996. – 160 с.

12. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І,

Борисов, С.Б. Гавриш та ін. За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Концерн

“Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 1196 с.