ЗАГАЛЬНА КЛАСИФІКАЦІЯ СЛІДЧИХ ПОМИЛОК

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

О. Михайлишин1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 72–93–43 E-mail, m-olya05@ukr.net

Для кращого розуміння поняття слідчої помилки важливим є визначення кола

елементів, які це поняття охоплює. Щоб визначити систему таких елементів

необхідною є їхня класифікація. У статті проаналізовано наведені в літературі спроби

проаналізувати окремі види слідчих помилок та подано їх загальну класифікацію.

Ключові слова: слідча помилка, класифікація.

Визначення обсягу поняття „слідчої помилки” нерозривно пов’язане з

розкриттям його змісту. Адже зміст будь-якого поняття можна розкрити і через

вказівку на те, з чого воно складається, які елементи його утворюють.

Визначення окремих видів слідчих помилок дає змогу конкретизувати зміст

цього поняття, наочніше показати наслідки аналізованих помилок, вирішити інші

питання, що належать до проблематики цього дослідження з урахуванням проведеної

класифікації видів слідчих помилок.

Метою класифікації є систематизація знань, тому від простого поділу вона

відрізняється відносною стійкістю і зберігає своє вчення більш або менш тривалий час.

Під час проведення будь-якого поділу понять, у тому числі й поняття „слідчої

помилки” першочергового значення набуває дотримання загальних правил

класифікації, встановлення підстав (критеріїв), за якими можна виділити окремі види

аналізованої сукупності. Поділ поняття – це логічна дія, яка полягає в уявному поділі

обсягу (роду) поняття на видові поняття, в яких відображені види предметів

[1, с. 62-63].

Правильний поділ поняття „слідча помилка” передбачає дотримання певних

правил:

−поділ має бути співмірним, тобто сума обсягів видових понять (окремих видів

помилок) повинна дорівнювати обсягові (ділимого) родового поняття. Порушення

цього правила веде до помилок двох видів: неповний поділ і поділ із зайвими

елементами;

−поділ проводять лише за однією ознакою. В протилежному випадку відбудеться

перехрещення обсягів понять, елементів поділу;

−поділ має бути вичерпний, що означає відсутність елементів сукупності, які не

увійшли до жодної класифікаційної групи;

−поділ проводять за суттєвою ознакою. Якщо ж за основу поділу візьмемо

випадкову або надуману ознаку, то це призведе до помилок;

−елементи поділу повинні бути взаємовиключними, тобто вони не повинні мати

спільних елементів (перехрещуватися);

−поділ повинен бути безперервним (послідовним), тобто не стрибкоподібним.

Кожне видове поняття має бути найближчим видом одного роду [2, с. 46–

47; 1, с. 62–63].

Слідчі помилки поділяють за найрізноманітнішими ознаками, серед яких можуть

бути і несуттєві, які не мають вагомого теоретичного чи практичного значення. Тому

важливо виділити суттєві класифікаційні критерії слідчих помилок, врахування яких

дасть змогу пов’язати поділ слідчих помилок з вирішенням інших важливих

правових питань.

У літературі питанням класифікації видів помилок у правозастосуванні та

слідчих помилок приділялась певна увага.

Зокрема, Н.Н. Вопленко, аналізуючи літературу, підтримує поділ помилок у

правозастосуванні на добросовісні або простимі і „кримінальні”. Він також констатує

виділення у науковій літературі логічних, фактичних помилок, звертає увагу на рання

латентних помилок, однак зазначає, що найчастіше аналізують типові порушення норм

чинного законодавства. Він виділяє такі види помилок: у пізнанні (пізнавальні), в оцінці

фактичних обставин справи (оцінні або кваліфікаційні), в юридично значимій діяльності.

Залежно від ступеня пізнання і усунення правозастосовні помилки, на думку цього

автора, можуть бути встановлені і невстановлені (латентні), спірні та безспірні; залежно

від впливу на правозастосовний акт – повні і часткові; за юридичними наслідками

правозастосовної діяльності – помилки в заохоченні, у покаранні і в констатації

юридично значущого факту; залежно від ступеня розповсюдженості – поширені (типові)

і непоширені, одиничні й комплексні [3, с. 42–45].

Вопленко Н.Н. звернув увагу на низку важливих моментів, що стосуються

аналізованого нами поняття. Варто зазначити, що цілісної класифікації видів

помилок у правозастосуванні Н.Н. Вопленко не пропонує. Крім того, окремі види

виділених ним помилок, цей вчений лише називає, не розкриваючи їх змісту. Тому в

певних випадках його погляди, щодо класифікації та її критеріїв просто таки важко

зрозуміти. Зокрема викликає сумнів виділення спірних і безспірних помилок.

Очевидно, будь-яка помилка як негативний соціальний факт може і повинна бути

оспорена. Жоден правозастосовний орган не володіє правом на абсолютну і

остаточну істину. Навіть рішення вищих судових інстанцій можуть згодом виявитися

помилковими. Крім того, автор подає такі види правозастосовних помилок, які

очевидно не можуть мати аналогів серед помилок у кваліфікації злочинів („помилки

в заохоченні”, „помилки в покаранні”).

Власов В.І. поділяє слідчі помилки на логічні (помилки в розумовій діяльності

суб’єктів, що здійснюють розслідування) і фактичні (недотримання вимог КПК). Він

поділяє слідчі помилки на матеріально-правові та процесуально правові; слідчі

помилки при порушенні кримінальних справ, при проведенні слідчих дій, при

притягненні особи в якості обвинуваченого, при об’єднанні та виділенні

кримінальних справ, при зупиненні розслідування, при закінченні розслідування;

помилки несуттєві (які не завадили досягненню істини у справі), суттєві (якщо вони

вплинули чи могли вплинути на достовірність знання, прийняття законного,

обґрунтованого рішення у справі), безумовно суттєві (які завжди свідчать про

неправильність висновків і рішень слідчого чи ставлять їх під значний сумнів); слідчі

помилки, що мають обвинувальний чи виправдувальний нахил; помилки спірні і

безспірні, явні і латентні, нерозповсюджені, відносно розповсюджені і типові; слідчі

помилки, допущені слідчим, прокурором; помилки прості (одне порушення) і складні

(сукупність порушень); помилки, що потребують зупинення справи, зміни

обвинувачення, виправдання підсудного; слідчі помилки, спричинені недостатнім

рівнем досвіду, добросовісної хиби, умисних дій слідчого [4, с. 64, 92; 5, с. 112–113].

Назаров А.Д. подає таку класифікацію слідчих помилок:

1. За сутнісною характеристикою:

−слідчі помилки, що полягають у неповноті, односторонності дослідження

обставин справи;

−слідчі помилки, що зумовлені недотриманням у кримінальному процесі

конституційних прав і свобод людини і громадянина;

−слідчі помилки, що спричинені суттєвими порушеннями кримінально-

процесуального закону

−слідчі помилки, що полягають у неправильному застосуванні кримінального

закону.

2. Залежно від виду помилки, допущеної слідчим, до них науковець серед

багатьох інших відносить, наприклад помилкове порушення (непорушення)

кримінальної справи; помилкове затримання (незатримання) особи, підозрюваної у

вчиненні злочину, помилкове проведення (непроведення) слідчої чи процесуальної

дії та ін.

3. Залежно від суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності, що виявив слідчу

помилку, – відповідно виявлені прокурором, начальником слідчого відділення,

суддею, керівником слідчої чи слідчо-оперативної групи, безпосередньо слідчим,

іншими учасниками кримінально-процесуальної діяльності.

4. Залежно від мотивації дії чи бездіяльності слідчого

−слідчі помилки, допущені слідчим неусвідомлено, ненавмисно через

недостатність знань, досвіду тощо;

−слідчі помилки, допущені слідчим умисно в силу нехтування деякими вимогами

закону, що розцінюються слідчим як малозначні для розслідування справи

[6, с. 21–24].

Зазначена класифікація викликає у нас окремі зауваження. Зокрема у першій із

наведених класифікацій, що спирається на класифікаційний критерій „за сутнісною

характеристикою” поряд із різними видами порушень норм закону вказано і на

помилку „що спричинена неповнотою, односторонністю дослідження обставин

справи”. На нашу думку, виділення такого виду помилок є досить спірним, оскільки

неповнота і односторонність дослідження обставин справи може бути як причиною,

так і результатом порушень норм закону. Зокрема, ч. 1 ст. 22 КПК України

передбачає, що прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити

всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного

дослідження обставин справи, з’ясувати як ті обставини, що викривають, і ті, що

виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують

його відповідальність. Отже, неповнота і односторонність дослідження обставин

справи є прямим порушенням кримінально-процесуальної норми, а зокрема ст. 22

КПК України. Водночас неповнота і односторонність дослідження обставин справи

спричинює інші слідчі помилки, наприклад помилкове винесення рішення про

закриття кримінальної справи, про пред’явлення обвинувачення тощо. Крім того,

автор не зазначає такого виду слідчих помилок, які виразилися у порушеннях

методологічних і тактичних засад проведення розслідування.

Викликає зауваження і такий класифікаційний критерій, як „залежно від

мотивації дії чи бездіяльності слідчого”. Мотив (від франц. – motif, від лат. moveo –

рухаю) – спонука людської діяльності, зумовлена об’єктивними потребами. Мотив

безпосередньо передує конкретній поведінці людини і органічно пов’язаний з нею.

Значний вплив на формування мотиву мають життєвий досвід, переконання особи, її

моральні, естетичні почуття. Мотив виконує спонукальну, спрямовуючу та

смислоутворювальну функції. Він передбачає не лише задоволення тієї чи іншої

потреби, а й вибір засобів для цього. Тому у понятті мотиву зосереджено як

психологічний, соціологічний, так і морально-етичний зміст. Багаторазово

повторювана ситуація задоволення потреби спричиняє поступове згасання процесу

мотивації; та чи інша дія перетворюється на звичку людини [7, с. 314]. Зважаючи на

таке визначення мотиву, важко погодитися з тим, що слідчі помилки, допущені

слідчим неусвідомлено, ненавмисно через недостатність знань, досвіду є

мотивованими слідчим.

Отож, зважаючи на позитиви та промахи у наведених вище спробах

класифікувати слідчі помилки, запропонуємо власну класифікацію.

За сферами діяльності слідчого можна виділити:

−логічні помилки (помилки у розумовій, мисленнєвій сфері діяльності);

−фактичні помилки (помилки в практичній сфері діяльності).

До логічних помилок зачислимо ненавмисне порушення правил логіки у процесі

мислення у зв’язку із необізнаністю чи нехтуванням. До фактичних помилок

належать недотримання чи недостатнє дотримання вимог закону чи методичних

рекомендацій.

Фактичні і логічні помилки взаємопов’язані і взаємоутворювальні. Прикладом,

коли з фактичних помилок виникають логічні може бути те, коли неправильне

впізнання особи, речей, трупа призводить до прийняття за істину недостовірного

аргументу. Вплив неправильного логічного висновку на прийняття слідчим

неправильного процесуального рішення детально проаналізований у попередньому

параграфі.

За формою прояву слідчі помилки можна поділити на:

−ті, що виявилися у формі порушення процесуальної норми (процесуально-правові);

−ті, що виявилися у формі неправильного застосування матеріальної норми

(матеріально-правові);

−ті, що _____виявилися у формі порушення методичних і тактичних рекомендацій

(криміналістичні).

Своєю чергою, процесуально-правові помилки за характером вчинених діянь

можуть поділятися на:

−помилкове (не)порушення кримінальної справи;

−помилкове (не)затримання особи за підозрою у вчиненні злочину;

−помилковий (не)вибір запобіжного заходу;

−помилкове (не)притягнення особи в якості обвинуваченого;

−помилкове (не)проведення якої-небудь слідчої чи процесуальної дії;

−помилкове (не)закриття кримінальної справи;

−інші помилкові процесуальні рішення.

Серед матеріально-правових слідчих помилок чільне місце займає кримінально-

правова помилка у кваліфікації злочинів. Кримінально-правова помилка у кваліфікації

злочинів – це вид помилки у кримінально-правовій кваліфікації, який є наслідком

ненавмисних дій працівників правозастосовних органів і полягає в інкримінуванні

особі статей кримінального закону, вимоги яких вона насправді не порушувала, або ж

навпаки, в незастосуванні статей, які передбачають фактично вчинене діяння, що

зафіксовано у винесених згодом процесуальних документах [8, с. 59].

До третього виду помилок належать, наприклад, недотримання не передбачених

нормою закону правил щодо порядку проведення окремих слідчих дій, недотримання

вимоги щодо складання плану розслідування, неправильна організація розслідування

тощо.

Виділення помилок залежно від стадії кримінального процесу, на яких вони

допущені, має значення для визначення порядку їх виявлення та усунення.

Діяльність органів досудового слідства, прокуратури і суду щодо розкриття

злочинів, викриття і покарання винних поділяється на кілька великих частин, які

називають стадіями. Кожна стадія поряд із загальними завданнями кримінального

процесу має і власні завдання та особливості провадження.

Cлово „слідча” у словосполученні „слідча помилка” не свідчить лише про

прив’язаність до такої стадії кримінального процесу, як досудове слідство. Слідчі

помилки можуть вчинятися і на стадії порушення кримінальної справи. Треба

зазначити, що стадія порушення кримінальної справи не зводиться лише до

відповідного процесуального акту – постанови або ухвали про порушення

кримінальної справи чи відмову в цьому. Ця стадія охоплює систему процесуальних

дій і правовідносин, зокрема прийняття, розгляд і перевірку заяв і повідомлень про

злочин, вжиття заходів щодо відвернення і припинення злочинів, прийняття рішень

про порушення кримінальної справи або про її відмову, прокурорський нагляд за

законністю і обґрунтованістю вказаних дій, перевірку судом за скаргами

заінтересованих осіб законності та обґрунтованості постанови прокурора, слідчого,

органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи. Зважаючи на це, за

класифікаційним критерієм „стадія кримінального процесу, на якій вчинено слідчу

помилку” можна виділити такі види слідчих помилок:

−слідчі помилки, вчинені на стадії порушення кримінальної справи;

−слідчі помилки, вчинені на стадії досудового слідства.

Тісно пов’язаним зі стадіями кримінального процесу є і наступний

класифікаційний критерій, а саме – стадія виявлення та усунення слідчої помилки.

Хоча, здавалось би, що класифікаційний критерій є однорідним, але все ж існує

суттєве зауваження. Справді, як стадії виявлення, так і стадії усунення слідчих

помилок об’єднують в собі практично усі стадії кримінального процесу, окрім

виконання вироку. Проте не завжди слідча помилка виявлена та усунена на одній і

тій же стадії кримінального процесу. Прикладом можуть слугувати статті 246, 249 –

1, 276, 281 КПК України, які регламентують порядок повернення справи на

додаткове розслідування, повернення справи прокуророві, вирішення питання про

нове обвинувачення, направлення справи на додаткове розслідування. У межах

нашого дослідження можемо зазначити, що в цьому випадку простежуємо

повернення справи зі стадії виявлення слідчої помилки на більш ранню стадію

кримінального процесу, на якій ця помилка буде усунена.

Як бачимо, стадії кримінальногоо процесу визначили цілий напрям

класифікаційних критеріїв. Аналогічно і суб’єктний склад визначає для нас декілька

класифікаційних критеріїв. Розпочнемо із такого критерію поділу, як суб’єкт

вчинення слідчої помилки.

Як відомо, не лише слідчий наділений повноваженнями з порушення

кримінальної справи та проведення дій, спрямованих на розслідування кримінальної

справи. Відповідно до ст. 104 КПК, такими функціями наділений орган дізнання.

Перелік органів дізнання конкретизований у ст. 101 КПК України.

Відповідно до п. 5 ст. 227 КПК України прокурор у межах своєї компетенції бере

участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в окремих випадках особисто

провадить окремі слідчі дії або розслідування у повному обсязі з будь-якої справи.

Тому прокурор теж може бути суб’єктом вчинення слідчої помилки.

Аналогічно і ст. 114–1 КПК України передбачає, що начальник слідчого відділу

має право брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити

досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Стаття 119 КПК України передбачає можливість проведення розслідування

декількома слідчими. Чинне законодавство передбачає також і можливість створення

слідчо-оперативної групи.

Зважаючи на вищенаведене, у разі проведення класифікації за суб’єктом

вчинення слідчої помилки можна виділити помилки, вчинені:

−органом дізнання (перелік, конкретизований у ст. 101 КПК України);

−слідчим (перелік, конкретизований у ст. 102 КПК України);

−начальником слідчого відділу;

−прокурором;

−слідчою групою;

−слідчо-оперативною групою.

Крім того, враховуючи кількісну ознаку проаналізованого критерію поділу,

слідчі помилки можна поділити на помилки:

−вчинені одноособово;

−вчинені групою осіб.

Зазначимо, що зважаючи на чіткий розподіл функціональних обов’язків учасників

слідчої чи слідчо-оперативної групи, помилка, вчинена групою осіб, може мати місце

лише щодо комплексних помилок, таких як неповнота проведеного розслідування.

Ще одним критерієм поділу із так званого „суб’єктного напряму” є суб’єкт

виявлення та усунення слідчої помилки. Класифікація за таким критерієм також може

бути двоякою.

1. Шляхом вказівки на конкретного суб’єкта, тобто помилки виявлені і усунені:

−органом дізнання;

−слідчим;

−начальником слідчого відділу;

−прокурором;

−слідчою групою;

−слідчо-оперативною групою;

−судом.

2. Шляхом вказівки на (не)відмінність суб’єкта, що вчинив слідчу помилку, від

суб’єкта, що її виявив, тобто слідчі помилки, виявлені і усунені:

−безпосередньо особою, що її вчинила;

−іншою особою.

Як і у випадку зі стадіями кримінального процесу, у зазначеній класифікації є певні

відмінності, що стосуються виявлення і усунення помилок. Зокрема помилка може бути

виявлена однією особою, а усунена іншою. Про це ми можемо судити із норм

кримінально-процесуального законодавства, які передбачають передання начальником

слідчого відділу чи прокурором справи від одного слідчого до іншого, про надання

письмових вказівок, складання прокурором нового обвинувального висновку, закриття

кримінальної справи, зміну прокурором обвинувачення тощо. Крім того, слідчі помилки

можуть бути виявлені і такими суб’єктами кримінально-процесуальних відносин, як

захисником, підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, потерпілим, які не мають

процесуальних повноважень на безпосереднє виправлення, усунення слідчої помилки, а

звертаються з клопотанням про таке усунення до уповноважених на те органів.

Ще одним напрямом критеріїв поділу слідчих помилок є наслідок вчинення

слідчої помилки.

Першим із цього напряму можна назвати такий критерій поділу, як ступінь

впливу на результат.

За цим критерієм слідчі помилки поділяють на:

−несуттєві;

−суттєві.

В юридичній літературі питання диференціації слідчих помилок обговорювали,

здебільшого, в аспекті помилок при визначенні доказу допустимим.

Помилки про визначення допустимості доказу поділяють на три категорії:

1. які не тягнуть за собою вилучення доказів із процесу доказування, оскільки не

викликають сумнівів в істинності інформації, що міститься в доказі;

2. які не тягнуть, але можуть потягнути за собою вилучення доказів із процесу

доказування за умови, що додаткові слідчі дії не зможуть усунути сумніви в

істинності отриманої інформації;

3. які тягнуть безсумнівне виключення доказів із процесу доказування з огляду на

неможливість усунення сумнівів в істинності отримання інформації.

До порушень першої категорії належать: недотримання порядку виклику свідків

(потерпілих, підозрюваних) до слідчого; тактично помилкове визначення місця

проведення допиту, часу ознайомлення обвинуваченого з висновком експерта;

помилкова вказівка на мотиви затримання чи арешту; порушення порядку зберігання,

наприклад, офіційних документів, грошей, цінностей, визнаних як речові докази у

справі тощо.

У рамках порушень другої категорії потрібно говорити про процесуальні та

слідчі дії пов’язані з порушенням порядку залучення доказів до матеріалів

кримінальної справи; відомості в протоколі допиту, що не містять вказівки на час,

місце, обставини події, наявність яких стверджується; пов’язані з неознайомленням

обвинуваченого з постановою про призначення експертизи.

До третьої групи належать усі порушення, які стосуються загальних вимог

допустимості доказів [9].

Опитування слідчих засвідчило, що на запитання чи всі порушення кримінально-

процесуального законодавства повинні вести до недопустимості доказів, 25 %

відповіли, що всі, без винятку; 70 % – тільки грубі порушення (такі як приниження

гідності людини, катування тощо), проте, ще 5 % вважають, що жодні, бо інакше

неможливо буде доказати факт.

У подальшому, по мірі створення правової держави, можна буде ставити питання

про зміну у ньому критеріїв порушень кримінально-процесуального закону як

підстав визначення доказів такими, що не мають доказової сили. Проте, навіть і тоді

не усі без винятку процесуальні порушення призводитимуть до втрати юридичної

сили доказів, заборони використання їх для доказування обставин, які підлягають

встановленню у кримінальній справі.

Ще одним класифікаційним критерієм із напряму наслідків є наслідок для

процесуального становища особи. Відповідно до нього слідчі помилки можуть бути:

−виправдувальні – ведуть до покращення правового становища особи;

−обвинувальні – ведуть до погіршення правового становища особи;

−нейтральні – не впливають на правове становище особи.

В рамках такої класифікації ми маємо на увазі насамперед особу підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного. Правове становище охоплює як матеріально-правовий

аспект (визначення статті Особливої частини КК України, яка інкримінується;

визначення виду злочину (простий, кваліфікований і особливо кваліфікований);

визначення стадії вчинення злочину (закінчений злочин, закінчений замах,

незакінчений замах, готування до злочину); визначення наявності співучасті або того,

що злочин вчинено „одноосібно”; визнання наявності одиничного злочину чи їх

сукупності) та процесуальний аспект (порушення чи закриття кримінальної справи,

притягнення чи непритягнення особи до кримінальної відповідальності, обрання для

особи того чи іншого запобіжного заходу, пред’явлення особі обвинувачення тощо).

Помилки, які ведуть до погіршення правового становища особи можуть полягати

в інкримінуванні особі певних епізодів злочинної діяльності, і кваліфікуючих ознак

злочину, хоча б це і не вело до змін у формулі кваліфікації скоєного. Наприклад, у

разі виключення окремих епізодів звинувачення правове становище особи

покращується, оскільки у цьому випадку, звичайно, переглядають і покарання. У

процесуальному плані до погіршення правового становища можуть призвести,

наприклад, винесення слідчим рішення про порушення кримінальної справи, обрання

до особи запобіжного заходу у вигляді арешту, незабезпечення особі права на захист,

неповнота, необ’єктивність проведення розслідування та інші будь-якого роду

невиявлення обставин, що виправдовують особу.

Покращення ж кримінально-правового становища особи може полягати у

можливості застосування більш м’якого покарання, можливості застосування

звільнення від кримінальної відповідальності, відсутності додаткових покарань,

застосування сприятливіших правил складання покарань за сукупністю злочинів чи

сукупністю вироків, можливості звільнення від покарання та його відбування, кращі

умови погашення чи зняття судимості.

Як уже зазначалося, можуть мати місце слідчі помилки, які не впливають на

правове становище особи. Таких помилок є небагато. Вони, звичайно, виявляються у

безпідставному інкримінуванні особі епізодів обвинувачення, одних з багатьох

однорідних. У разі подальшого виправлення такої помилки не змінюється формула

кваліфікації, це не може впливати на призначення покарання, оскільки виправдання

особи чи виключення з обвинувачення одного незначного епізоду злочину суттєво не

впливає на обсяг обвинувачення, коли особою вчинено ще кілька десятків епізодів

таких же і тяжчих злочинів.

У процесуальному плані нейтральною помилкою може бути порушення порядку

проведення слідчої дії, за результатами якої не було зібрано нових фактичних даних

(наприклад, допиту, на якому особа відмовилася давати показання).

Наступна підстава класифікації помилок полягає у врахуванні того, яка частина

помилок виявлена. За цим критерієм помилки бувають:

−виявлені;

−латентні (невиявлені).

Деякі автори за вказаним класифікаційним критерієм проводять трьохчленний

поділ слідчих помилок на:

−явні – очевидні;

−скриті_____–невиявлені;

−скриті–латентні [10].

Такий поділ викликає певні зауваження. По-перше, термін „скритий-латентний” не

несе ніякого додаткового смислового навантаження і є по-суті тавтологією, оскільки

слово латентний і означає скритий, прихований. По-друге, ступінь явності помилки є

поняттям дуже відносним, бо що може бути явним, очевидним для однієї особи, для

іншої може бути незрозумілим, важким для сприйняття, таким, якого важко усвідомити

та виявити. Усе це залежить від особистісних характеристик особи, її досвіду,

професіоналізму тощо. По-третє, навіть якщо допустити (в статті не наведено

пояснення чи обґрунтування такого поділу), що автор мала на увазі під латентними

помилками ті, які важко виявити, то тоді в наведеному поділі відбувається помилка у

класифікації, а саме проведення поділу за двома ознаками. Щоб бути послідовними,

варто було розділити помилки на явні і латентні (за врахуванням ступеня прихованості)

та виявлені і невиявлені (за констатацією факту виявлення помилки).

Т.М. Марітчак, досліджуючи види помилок у кваліфікації злочинів зазначив, що

поділ помилок у кваліфікації злочинів на виявлені і латентні, як і будь-який поділ,

значною мірою умовний. З викладеного цим науковцем поняття помилок у

кваліфікації злочинів видно, що помилкою визнається лише факт неправильного

застосування закону, який зафіксований у процесуальних документах. З цього

робимо висновок, що помилка в кваліфікації злочину має місце тоді, коли вона

виявлена, процесуально зафіксована [8, с. 126–127].

Водночас будь-яка помилка у кваліфікації злочинів до виявлення, перебуває у

стані незафіксованості, а почасти про її існування може бути невідомо. Латентні ж

помилки у кваліфікації злочинів не можна відносити до помилок у кваліфікації, вони

не охоплюються їх поняттям.

Ми вже згадували про таку ознаку слідчих помилок, як фіксація їх у відповідних

процесуальних актах. Здавалось би, що в такому разі поняття латентних (невиявлених)

помилок теж не охоплюється поняттям слідчої помилки. Але це не так. Говорячи про

таку ознаку слідчої помилки, як необхідність її фіксації, ми маємо на увазі необхідність

фіксації самої помилки, а не акту з її виявлення і усунення. Наведемо приклад. Слідчий

помилково відмовив у порушенні кримінальної справи. Засобом фіксації слідчої

помилки є постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. До подання

заінтересованою особою скарги на зазначену постанову ця помилка не є виявленою,

проте, зафіксованою. Засобом фіксації виявлення слідчої помилки є скарга

заінтересованої особи. Засобом фіксації усунення слідчої помилки стане прийняття

місцевим (або апеляційним) судом рішення про скасування постанови про відмову в

порушенні кримінальної справи. Відповідно до ч. 4 ст. 234 КПК України, подача скарги

не зупиняє виконання дії, яка оскаржується. Фактично до скасування вказаної

постанови вона залишається чинною, проте це не заперечує її первинної помилковості.

Проблема латентних і прихованих помилок, які залишаються неусуненими, є

досить суттєвою. Вона пов’язана з системою „роботи на показники”, та

неможливістю виправити допущені слідчі помилки з огляду на відсутність апеляцій,

касаційних скарг і подань. Зокрема, 21 червня 2001 р. до КПК України внесено зміни,

які можуть спричинити до збільшення кількості латентних помилок. Адже за

попереднім чинним процесуальним законодавством голова обласного суду і його

заступник мали повноваження на внесення протестів в порядку нагляду у разі

виявлення помилок навіть і тоді, коли зацікавлені особи не оскаржували вироки.

Тому значна частина помилок у кваліфікації злочинів була усунута завдяки поточним

перевіркам нижчестоящих судів. У результаті таких перевірок низку вироків

скасовували, в порядку нагляду, у зв’язку з неправильною кваліфікацією чи

призначенням несправедливого покарання. Вирок, у такому випадку, можна було

скасувати протягом року, а змінити у бік пом’якшення чи скасувати із закриттям

справи без обмеження часу. Нове законодавство не передбачає цього. Слід звернути

увагу на те, що відповідно до ст. 386 КПК України касаційні скарги і подання можуть

бути подані протягом шести місяців з моменту набрання вироком законної сили.

Зважаючи на вищенаведене, ще одним критерієм слідчих помилок може бути

можливість їх виявлення та усунення.

За таким критерієм помилки можуть поділятися на:

−помилки, які можна усунути. До таких помилок відносяться помилки, які ще не

були усунені, проте хід справи ще не припинено, і, відповідно, є правові підстави

для його продовження.

−помилки, які не можна усунути. Це такі слідчі помилки, які не були усунені під

час досудового слідства під час здійснення нагляду прокурором, при судовому

розгляді та за відсутності оскарження вироку заінтересованими особами.

Ще одним критерієм поділу слідчих помилок є ступінь їх поширення.

За таким критерієм помилки поділяють на:

−непоширені (атипові);

−відносно поширені;

−типові.

Вчинення атипових помилок переважно пов’язане із певними особистісними

характеристиками особи (відсутність належного досвіду, необізнаність тощо).

Типові помилки можуть бути спричинені нечіткістю викладу чи двозначним

трактуванням норми закону, або взагалі відсутністю правової регламентації,

новизною тих чи інших підходів, при якій не встиг сформуватися практичний досвід.

За складністю слідчі помилки можна поділити на:

−прості (одиничні);

−комплексні.

На відміну від простих (одиничних) помилок, комплексні помилки спричинені

багатьма упущеннями і самі потягнули за собою низку інших помилок.

Наведена в літературі класифікація слідчих помилок на повні і часткові [10],

викликає у нас деякі заперечення. Помилка – це завжди помилка, вона не може бути

повною чи частковою. Інша справа, що процесуальні документи, в яких вона

зафіксована, можуть бути повністю помилковими, чи частково помилковими.

Не менш важливою для дослідження є класифікація слідчих помилок за

причиною їх вчинення.

Зважаючи на значну кількість причин вчинення слідчих помилок (про це

детальніше у наступному параграфі), ми не перелічуватимемо окремі види слідчих

помилок, залежно від конкретної причини, а згрупуємо їх у дві великі групи:

−слідчі помилки, спричинені об’єктивними чинниками;

−слідчі помилки, спричинені суб’єктивними чинниками.

І, зрештою, за зовнішньою формою слідчі помилки поділяють на:

−слідчі помилки – дії;

−слідчі помилки – бездіяльність.

Зважаючи на таку ознаку слідчої помилки, як фіксація слідчих помилок, на

перший погляд видається, що неможливим є існування слідчих помилок –

бездіяльності. Проте це не так. Непроведення необхідних слідчих дій, неприйняття

певного процесуального рішення так само фіксуються, наприклад, в описі матеріалів

кримінальної справи тощо.

Зазначимо, що така поширена класифікація ще раз засвідчує нам про

багатогранність і комплексність поняття слідчої помилки. Проте, незважаючи на таку

поширеність, наведена класифікація не є вичерпною. Вище перелічені найсуттєвіші

класифікаційні критерії. Проте можливим є їх доповнення та поглиблення

класифікації, наприклад, такий вид слідчої помилки як порушення порядку

проведення слідчих дій, можна розкласти на порушення порядку проведення допиту,

порушення порядку проведення обшуку і т. д., а їх своєю чергою на порушення

порядку проведення допиту свідка, потерпілого, порушення порядку виклику свідка

на допит і т. д. аж до переліку порушення кожної з процесуальних чи матеріальних

норм, методичних чи тактичних рекомендацій. Проте, така класифікація буде надто

громіздкою, не нестиме додаткового смислового навантаження, не буде вичерпною,

оскільки потребуватиме змін і доповнень із кожним внесенням змін і доповнень до

кримінальних матеріальних та процесуальних норм.

1. Руденко К.П. Логіка. Курс лекцій. – К.: Вища школа, 1976. – 303 с.

2. Гетманова А.Д. Логика: для педагогических учебных заведений. – М.: Новая школа,

1995. – 416 с.

3. Вопленко Н.Н. Ошибки в правоприменнении: понятие и виды.// Советское

государство и право, 1981. – № 4. – С. 38–46.

4. Власов В.И. Расследование преступлений. Проблемы качества. – Саратов. 1988, 214 с.

5. Власов В.И. Следственные ошибки по делам несовершеннолетних/ Актуальние

проблемы расследования преступлений несовершеннолетних. – М., 1982, 157 с.

6. Назаров А.Д. Влияние следственных ошибок на ошибки суда. – СПб.: Юридический

центр Пресс, 2003. – 323 с.

7. Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука. – К.: Головна редакція УРЕ АН

УРСР. – 1973. – 600 с.

8. Марітчак Т.М. Помилка у кваліфікації злочинів. Дис. канд. юрид. наук. Львів, – 2003,

– 237 с.

9. Попов В. Типичные ошибки при определении судом допустимости доказательств //

Российская юстиция. – 2001. – № 1. – С. 52–58.

10. Ахтырская Н. Классификация следственных ошибок, допускаемых при сборе и

легализации доказательств о компьютерных преступлениях // crime-research.ru.