ПОНЯТТЯ ТА МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗМІСТ БЕЗПОРАДНОГО СТАНУ ПОТЕРПІЛОГО ЗА КРИМІНАЛЬНИМ СУДОЧИНСТВОМ УКРАЇНИ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Т. Новоселецька1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська____________, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: www.soneyko@mail.ru

У статті розглянено основні критерії матеріально-правового змісту безпорадного

стану потерпілого, проаналізовано їх з урахуванням судової практики. На підставі цих

критеріїв сформульовано матеріальне поняття безпорадного стану потерпілого, в

якому він перебуває на момент вчинення злочину та його правове значення під час

здійснення судочинства.

Ключові слова: безпорадний стан потерпілої особи, юридичний та медичний

критерії, психічні та фізичні вади.

Міжнародна спільнота, українські фахівці кримінального процесу знову

повернулися обличчям до проблем забезпечення права потерпілого на судовий захист

та поновлення порушених його прав при здійсненні правосуддя. Тривалий час їхню

увагу було прикуто головно до процесуального статусу підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного, засудженого. Власне, в цьому напрямі ухвалено низку

міжнародних актів, внесено зміни до Кримінально-процесуального кодексу України.

Та, як слушно зазначив А.Д. Бойков: „Проблема жертв злочинів – одна з кричущих в

усій історії людства, і одержує зовсім неадекватне відображення у кримінальному

судочинстві, яке здійснюється в ім’я держави” [1, с. 203].

Дисбаланс у процесуальному статусі обвинуваченого та потерпілого на

міжнародному рівні певною мірою був ліквідований такими міжнародно-правовими

актами, як: Керівні принципи у сфері попередження злочинності і кримінального

правосуддя в контексті розвитку і нового міжнародного економічного порядку”

(1985), Хартія жертв злочину (1990), Декларація основних принципів правосуддя для

жертв злочинів і зловживання владою (1985), Декларація ООН про права розумово

відсталих осіб (1971). Імплементація сформульованих міжнародних стандартів і

принципів у національне законодавство України є справою сьогодення для

українського законодавця. Одним із важливих аспектів у цій проблематиці є захист

потерпілих осіб, які перебували у момент злочину в безпорадному стані. Очевидно,

виникає запитання: яка група людей належить до такої категорії постраждалих від

злочину, і якими юридичними ознаками характеризується безпорадний стан.

Ця юридична обставина була предметом дослідження Е.Е. Центрова,

Ю.Л. Метелиці, С.П. Щерби, Л.А. Андрєєвої, Н.Р. Осипової, М.М. Коченова,

В.Н. Софронова, В.І. Ткаченка, М.Н. Хлинцова, А.И. Плешакова, М.Н. Свидлова,

Л.Д. Кокорєва, В.І. Полубинського та ін. На сьогодні, ні Кримінальний кодекс

України (надалі – КК України), ні Кримінально-процесуальний кодекс України не

містять відповіді на зазначені запитання. Судова і слідча практика керується

Постановою Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику у справах про

зґвалтування та інші статеві злочини” від 27.03.1992 р. [2], коли понад третину

злочинів, передбачених у КК України містить ознаку „безпорадний стан”, як

обов’язковий елемент складу злочину або як кваліфікуючу ознаку. Окрім того, ст. 67

КК України називає цю обставину як таку, що обтяжує покарання винних осіб.

Певною мірою проблема ускладнюється ще й відсутністю єдиного підходу у

розумінні сутності юридичного значимого стану серед науковців, які досліджували

це питання. Зокрема, Л.А. Андрєєва під безпорадним станом потерпілого розуміє

стан людини, яка позбавлена можливості чинити опір [3, с. 9]. М.Н. Хлинцов

безпорадний стан у злочині зґвалтування визначає його як фізичний чи психічний

стан жертви злочину, при якому: а) вона не усвідомлює намір винної особи вступити

з нею у статеві зносини і не може висловити свою волю, перебуваючи у

непритомному стані, спричиненому хворобою, станом сильного алкогольного,

наркотичного сп’яніння чи є психічно хворою; б) усвідомлює значення дій,

вчинюваних по відношенню до неї, але позбавлена можливості чинити опір, будучи

тяжко хворою чи фізично безпомічною (інвалідність, старість) [4, с. 8]. Приблизно

таких поглядів дотримуються В.Н. Софронов, М.Н. Свидлов, В.І. Ткаченко. Проте,

такі визначення, на нашу думку, є не зовсім вдалими. Зокрема, потерпіла особа може

усвідомлювати намір злочинця вступити з нею у статеві відносини, більше того,

бажати цього, як слушно зазначає А.М. Плешаков і С.П. Щерба [5, с. 17], але через

певні обставини (психічна хвороба, розумова відсталість, тимчасовий розлад

душевної діяльності) вона не усвідомлює сутності статевих відносин, їх моральну

сторону, наслідки. При цьому, ніякого опору, зрозуміло, жертва не буде чинити. В

окремих випадках, як зазначає Л. Конишева, навіть легкі форми примусу (погрози

шантажу, погрози поширити інформацію) можуть викликати в особи психічно

безпорадний стан, особливо, коли такі погрози позбавляють волевиявлення [6, с. 44].

Пункт 9 згадуваної вище Постанови Пленуму Верховного Суду України визначає

зґвалтування, вчинене з використанням безпорадного стану, коли потерпіла особа за

своїм психічним чи фізичним станом (малолітній вік, розлад душевної діяльності,

хворобливий чи непритомний стан) не могла розуміти характер і значення

вчинюваних з нею дій, або не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був

усвідомлювати, що потерпіла знаходиться саме у такому стані. Такими потерпілими

можуть бути особи малолітнього та похилого віку, особи, в яких наявні розлади

душевної діяльності, особи з фізичними вадами та особи, які перебували в момент

злочину у непритомному стані.

Здавалось, усе зрозуміло. Проте, у слідчій і судовій практиці трапляються

суперечності і помилки в ході судочинства за участю такої категорії потерпілих.

Здебільшого, вони виникають через відсутність законодавчої регламентації поняття

юридично значимого стану та його основних критеріїв.

На сьогодні, вироблене судовою практикою, поняття безпорадного стану стало

універсальним у використанні, і не лише у злочинах проти статевої недоторканності,

але й у насильницьких злочинах, злочинах проти власності. Як свідчать дослідження,

багатьох експертів, науковців і практиків, вирішення експертною комісією питання

наявності безпорадного стану ставиться не тільки у справах про зґвалтування, але й у

справах про злочини крадіжки, грабежу, розбою, нанесення тілесних ушкоджень

[7, с. 50]. Окрім того, відомі випадки вчинення насильницьких злочинів лише щодо

осіб, які є людьми похилого віку чи малолітніми дітьми. Тому, з метою запобігання

неоднакового застосування законодавства правоохоронними органами та судами,

потрібно у КК України закріпити норму, яка б визначала безпорадний стан

потерпілої особи як такий, що наперед для винного, через суб’єктивні чи об’єктивні

обставини, особа не розуміє значення і характеру вчинюваних дій або не може

чинити опір, по-іншому чином уникнути небезпеки.

Похилий та малолітній вік, наявність фізичних чи психічних вад ще не дають

підстави визнавати жертв злочину потерпілими, що були безпомічними у момент

суспільно небезпечного посягання. Лише за наявності двох компонентів слідчий чи

суддя може констатувати наявність безпорадного стану потерпілого. З огляду на це, у

науковій літературі виокремлюють два види юридично значимого стану: фізичний та

психічний. Е.В. Топільська пропонує виділити третій вид – безпорадний стан у

соціальному значенні, оскільки неусвідомлення значення діянь злочинця може бути

спричинене не лише хворобливим чи непритомним станом, але через відсутність

знань і життєвого досвіду [8, с. 24]. Як аргумент автор наводить приклад про дітей до

4-літнього віку, які ще не мають життєвого досвіду і знань, достатніх для того, щоб

зрозуміти значення злочинних дій. З автором можна погодитися лише у тому

випадку, коли вік і соціальна програма поведінки особи визначають психічний та

фізичний стан людини.

Юридичний критерій безпорадного стану є цілісним процесом розумової й емоційно-

вольової діяльності особи, під яким трактують нездатність особи розуміти характер і

значення вчинюваних дій винної особи або нездатність чинити їй опір. За аналогією до

змісту категорії неосудності в межах розглядуваного критерію можна виділити

інтелектуальний і вольовий компоненти. Інтелектуальний компонент сформульований як

неможливість потерпілої особи усвідомлювати характер та значення вчинюваних по

відношенню до неї дій, вольовий – діяти у кримінальній ситуації вільно і свідомо,

відповідно до своїх бажань і незалежно від волі суб’єкта злочину. При цьому, цей

критерій варто розглядати у трьох аспектах: 1) неусвідомлення постраждалою особою

внутрішнього змісту кримінальної ситуації (зовнішньої і внутрішньої сторони діяння);

2) оцінка нею конкретної ситуації як безвихідної; 3) відсутність фізичних і психічних

можливостей змінити кримінальну ситуацію і регулювати свою поведінку. Перший

аспект охоплює неусвідомлення об’єктивної сторони складу злочину, вчинюваного по

відношенню до потерпілого, морально-етичного боку, соціального значення вчинюваних

протиправних дій. При цьому, Ю.Л. Метелиця акцентує увагу на необхідності з’ясування

соціального значення діяння на рівні особистого усвідомлення потерпілою особою,

оскільки це може спричинити нездатність особи до послідовної й адекватної протидії

злочинцеві [7, с. 61].

Оцінка кримінальної ситуації, яка в подальшому і визначає поведінку жертви

протидіяти, залежить від прояву волі та інших здібностей цієї особи. У судовій

психології доведено, що оцінка потерпілим ситуації як безвихідної є однією з

причин, яка знижує здатність чинити опір [6, с. 66]. Тому не можна погодитися з

думкою Е.В. Топильскої про відсутність безпорадного стану, коли особа, оцінивши

сили і свої можливості, добровільно відмовляється від опору [8, с. 24]. Юридично

значимий стан матиме місце, коли жертва передбачає недоцільність своїх дій і для

запобігання можливості настання ще гірших наслідків, відмовляється будь-як чинити

опір. Воля цієї особи, при цьому, буде пригнічена страхом, зумовленим погрозами,

насиллям тощо.

Зазначені чинники впливу призводять до появи у потерпілого астенічної форми

страху, що проявляється у формі тремтіння, скутості, заціпеніння. Як пасивно

захисний рефлекс, вона паралізує волю жертви і часто неадекватно відображає

ситуацію, зумовлює перебільшення небезпеки, посилює силу страху [9, с. 19].

У рамках вольового компоненту активності протидіяти поведінці винної особи

може завадити наявність фізичних вад, як от: немічність, через похилий вік,

безпомічність малолітній осіб, відсутність рук, ніг, сліпота, глухота чи інші дефекти,

які не дають змоги чинити опір винному чи по-іншому убезпечити себе. Натомість,

важливо враховувати індивідуальний психофізичний стан і властивості потерпілої

особи. Зокрема, наявність похилого віку ще не свідчить про безпорадний стан. Як

зазначають А.М. Плєшаков та С.П. Щерба, у разі досягнення пенсійного віку особа

“може бути здоровою, фізично сильною, здатною чинити опір чи іншим чином

уникнути небезпеки” [5, с. 11]. Або ж, особа 14-річного віку може усвідомлювати

соціальне значення, морально-етичну сторону протиправного діяння у випадку

зґвалтування. При цьому, буде зовсім іншою кваліфікація діяння винної особи.

Медичний критерій містить усі форми психічних розладів і вад, через які

виявляється порушення здатності усвідомлювати діяння винної особи або чинити

опір їй. До них належать хронічні психічні захворювання, тимчасові розлади

психічної діяльності, недоумство чи інші хворобливі стани. Цей перелік є ідентичним

переліку психічних розладів критерію неосудності обвинуваченого.

З урахуванням обставин, які зумовлюють виникнення психічного безпорадного

стану, виділяють дві групи безпомічності: а) тривалий безпорадний стан;

б) безпорадний стан тимчасового характеру. До першої групи належать особи, які є

малолітніми, особи похилого віку, які страждають на склероз, психози, інші порушення

психофізичних властивостей, наявність хронічного психічного захворювання, фізичних

чи психічних вад та ін. У кримінально-правовому значенні для визнання наявності

безпорадного стану жертви злочину зазначені патології повинні зумовлювати

нездатність усвідомлювати діяння і адекватно протидіяти винному.

Тимчасовість перебування особи у безпорадному стані може бути спричинена

соматичною хворобою, тимчасовим психічним розладом та ін. Проте не кожна

соматична хвороба може стати причиною виникнення безпомічності жертви злочину.

Для цього потрібно виокремлювати ті захворювання, які здатні тимчасово чи постійно

обмежувати фізичні можливості особи, її здатність чинити опір посяганню. Наприклад,

тяжка форма сердечної недостатності, цироз печінки, поранення, що призвело до

обезводнення організму чи сильної кровотечі тощо. При цьому, треба враховувати не

тільки тимчасову психічну безпомічність, що виникла у результаті зазначених причин,

але і безпорадність, зумовлену переляком, емоційним _____шоком, обманом [5, с. 44].

Безпорадний стан матиме місце у випадку порушень у протіканні вольових

процесів людської психіки, які свідчитимуть про нездатність особи до

цілеспрямованої, послідовної адекватної поведінки. Такий стан може бути

спричинений вираженням психічними властивостями аспонтанності, в’ялості,

патологічно підвищеної навіюваності та покори.

Особливого аналізу потребує стан безпомічності особи, яка на момент вчинення

злочину перебувала у стані сильного алкогольного, наркотичного сп’яніння чи під

дією на її організм отруйних, токсичних чи інших сильнодіючих речовин. Серед

науковців з цього приводу думки розділилися. В.А. Номоконов вважає, якщо

сприятливий для протиправного діяння стан жертви викликаний з її вини, у цьому

випадку немає підстав кваліфікації діяння винної особи з обставиною, що обтяжує

відповідальність [10, с. 168]. В.Я. Рибальска підтримує цей погляд, при цьому

негативно оцінюючи моральну поведінку потерпілого, що лише сприяє реалізації

злочинного наміру [11, с. 25]. С.П. Щерба, О.А. Зайцев, Т.Е. Сарсенбаев,

спростовуючи аргументи опонентів, вважають, що аморальна поведінка потерпілої

особи може оцінюватися лише з погляду моралі, але не механічно переходити у

площину кримінально-правових відносин. До того ж доведення потерпілим себе до

такого стану ще не є санкцією посягання на його недоторканність і людську гідність

[12, с. 24]. Вважаємо останню думку слушною, зважаючи на те, що і особиста, і

майнова недоторканність особи захищена законами України, незалежно від

моральної оцінки поведінки і психофізичного стану. Цей погляд підтримана судовою

практикою, зокрема, п. 10 згаданої Постанови Пленуму Верховного Суду України не

бере до уваги людський чинник, що сприяв виникненню такого стану.

Безперечно, медичний критерій не є „самодостатнім” для засвідчення

безпорадного стану потерпілої особи. Він потребує обов’язково вивчення і

юридичного боку проблеми. Лише за результатами судово-психіатричної, судово-

психологічної експертизи та аналізу юридичного критерію слідчий, суддя можуть

констатувати безпорадний стан потерпілої особи.

Не є суттєво важливою тривалість перебування особи у безпорадному стані до чи

після вчинення злочину. Однак, важливо визначити його наявність, оскільки це

впливатиме на розслідування справи, що, своєю чергою, потребує законодавчого

регламентування у матеріальному і процесуальному законодавстві. Керуючись

вимогою ставитися до жертв злочину зі співчуттям і поважати їхню гідність,

закріпленою у Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і

зловживання владою, законодавцю варто було б у кримінально-процесуальному

законі передбачити належний механізм реалізації права на судовий захист для такої

категорії потерпілих.

1. Бойков А.Д. Третья власть в России. Очерки о правосудии, законности и судовой

реформе 1990–1996 гг. – М., 1997.

2. Постанова Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику у справах про

зґвалтування та інші статеві злочини” від 27.03.1992 р. // Постанови Пленуму

Верховного Суду України (1972–2002). – К.: А.С.К., 2003.

3. Андреева Л.А. Состав преступления изнасилования в советском уголовном праве:

Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Л., 1962.

4. Хлынцов М.Н. Расследование половых преступлений. – Саратов, 1965.

5. Плешаков А.М., Щерба С.П. Правовая оценка беспомощного состояния потерпевшого

по уголовному делу // Соц. законность, 1982. – № 17.

6. Конышева Л.П. Судебно__________-психиатрическая експертиза психического состояния

несовершеннолетней жертвы изнасилования: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – М.,

1988.

7. Метелица Ю.Л. Судебно-психиатрическая экспертиза потерпевших – М., 1990.

8. Топильская Е.В. Беспомощное состояние потерпевшего от преступления: Автореф.

дис… канд. юрид. наук. – СПб., 1992.

9. Центров Е.Е. Криминалистическое учение о потерпевшим. – М., 1988.

10. Номоконов В.А. Потерпевший как элемент совершения преступления. – Владивосток,

1974.

11. Рыбальская В.Я. Методика изучения личности потерпевшего по делам о

преступления несовершеннолетних. – Иркутск, 1975.

12. Щерба С.П., Зайцев О.А., Сарсенбаев Т. Охрана прав беспомощных потерпевших по

уголовным делам. – М., 2001.