ПРОЦЕСУАЛЬНА ЕКОНОМІЯ ЯК ПРИНЦИП КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

І. Сопронюк1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У публікації досліджено процесуальну економію у кримінальному процесі,

з’ясовано її зміст, правову природу та значення, а також можливості віднесення її до

принципів кримінального процесу. Автор охарактеризував основні тенденції

висвітлення цього питання у юридичній літературі проаналізував їх.

Ключові слова: принципи кримінального судочинства, швидкість, процесуальна

економія

Прийняття Конституції України стало початком якісно нового етапу в розвитку її

правової системи. Судочинство розпочало шлях реформування на основі закріплених

Конституцією принципів, і саме від їх усвідомлення, дослідження та застосування

залежить доля судово-правової реформи.

Дослідженню принципів кримінального судочинства в юридичній літературі

завжди приділяли велику увагу. Значний внесок у розроблення теоретичних основ

вчення про принципи, їхню систему та значення здійснили Ю.М. Грошовий,

Т.М. Добровольська, М.М. Михеєнко, В.Т. Маляренко, В.Т. Нор, В.М. Савицький,

М.С. Строгович, І.В. Тирічев та ін. Тим не менше залишаються відкритими для

розгляду питання, щодо яких серед науковців немає єдиного погляду. Насамперед це

стосується деяких аспектів побудови системи принципів, яка є основою для визначення

порядку здійснення кримінального судочинства, а саме можливості віднесення вимоги

процесуальної економії до системи принципів кримінального судочинства.

Процесуальна економія у кримінальному судочинстві як теоретичне положення

досліджена в юридичній літературі поверхнево, здебільшого йдеться про строки

провадження, водночас відсутні ґрунтовні дослідження, щодо характеристики її

змісту, правової природи, значення, особливостей застосування. Деякі риси

процесуальної економії у кримінальному судочинстві відображені у працях

П.С. Елькінд, Н.І. Порубова, В.Т. Томіна, А.В. Смірнова, І.Я. Фойницького. Проте

серед науковців немає єдності у погляді щодо доцільності виділення цього

положення як одного з принципів у кримінальному судочинстві.

Одним з перших, хто звернув увагу на важливість процесуальної економії у

кримінальному судочинстві, був І.Я. Фойницький, який зазначав, що „процес, крім

морального боку, який полягає у його спрямуванні до правильного вирішення

справи, має основу матеріальну, економічну; як інститут практичного життя, він

повинен співпадати з передбаченими засобами держави, і під час його побудови

досить важливо дотримуватись економії часу, особистих сил та грошових витрат”

[1, с. 153]. Отже, процесуальну економію трактували як застосування раціонального,

бережливого підходу до побудови судочинства та його здійснення з метою економії

часу, особистих сил та грошових витрат з одночасним забезпеченням правильного

застосування кримінально-процесуального законодавства з метою винесення

справедливого рішення.

Проте радянські часи внесли свої корективи у розуміння цього положення. Так,

В.І. Ленін, погляди якого були основою будь-якої діяльності, зазначав, що „машина

радянської адміністрації повинна працювати акуратно, чітко й швидко”, та вимагав

„створення революційного, швидкого і безжально суворого до контрреволюціонерів,

хуліганів та дезорганізаторів суду” [21, с. 101; 22, с. 210]. Дані висловлювання були

покладені в основу боротьби за швидкість та спрощення кримінального судочинства

у 1920–1930 рр., яка стала предметом наукових спорів та активних законодавчих

змін. Як результат – невиправдане скорочення досудового та судового слідства,

скасування багатьох процесуальних гарантій; швидкість кримінального судочинства

стала самоціллю. Однак вкінці 40-х – на початку 50-х років, довівши свою

неспроможність забезпечити виконання завдань кримінального судочинства, такі

форми спрощення та прискорення провадження були скасовані. Проте невдовзі

розпочались дискусії щодо єдності та диференціації кримінально-процесуальної

форми, в рамках якої йшлося і про правову природу швидкості кримінального

процесу та його співвідношення з процесуальною економією.

Зокрема, у юридичній літературі це положення розглядали не лише як завдання

кримінального процесу, а й як його принцип [2, с. 73; 3, с. 23; 4, с. 15] та принцип,

який властивий лише стадії досудового слідства [5, с. 63–64]. Якщо перша з названих

позицій не викликає заперечень (керуючись змістом ст. 2 КПК України), то інші дві є

дещо сумнівними. По-перше, важко погодитись з можливістю існування самостійних

принципів, властивих тій або іншій стадії. У цьому випадку більш прийнятною є

думка В.А. Стремовського, який зазначає, що всі стадії нерозривно пов’язані між

собою і спрямовані до єдиної загальної мети – забезпечення здійснення завдань

правосуддя. Тісний взаємозв’язок стадій кримінального процесу забезпечується тим,

що в їхню основу покладено загальні принципи, які об’єднують їх у єдину систему

[3, с. 21]. По-друге, позиції тих авторів, які розглядають швидкість як принцип

кримінального процесу, є дещо суперечливими. Зокрема, обґрунтовуючи цей погляд,

С.Б. Фомін правильно зазначає, що не можна погодитися з думкою, що принцип

швидкості прямо закріплений у ст. 2 КПК України, оскільки у цій правовій нормі

йдеться про швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і притягнення їх до

відповідальності як про завдання кримінального процесу. Проте, далі він зазначає,

що швидкість як принцип видно зі змісту ст. 2 КПК України і конкретизується у

групі інших норм [6, с. 55]. Тобто, визнаючи, що принцип і завдання – не одне й те

саме, стверджує, що швидкість є одночасно і завданням, і принципом кримінального

процесу, що позбавлено логічного змісту. Завдання – це те, чого хочуть досягти, до

чого прагнуть; принцип, засада – те головне, на чому ґрунтується щось [7, с. 95, 747].

Тобто, принцип – це своєрідний шлях, основа, завдяки якому досягається поставлена

мета, завдання. Не викликає сумніву, що завдання швидкого і повного розкриття

злочинів, викриття винних і притягнення їх до відповідальності забезпечують низкою

принципів, такими як усність, змагальність процесу, безпосередність дослідження

доказів, встановлення об’єктивної істини, проте важко уявити як можна досягти

реалізації даного завдання за допомогою принципу швидкості. Те саме стосується

поглядів А.П. Гуляєва, який зазначає, що принцип швидкості – це вимога

максимально швидкого виконання завдань кримінального судочинства у кожній

кримінальній справі [2, с. 81]. Інакше кажучи, принцип швидкості – це вимога

максимально швидкого виконання швидкого і повного розкриття злочину, викриття

винних і притягнення їх до відповідальності у кожній кримінальній справі. Отже, не

може бути одне і те ж явище одночасно і завданням, і принципом.

Очевидно, що у цьому випадку йдеться про процесуальну економію як один із

принципів кримінального судочинства, здатний забезпечити реалізацію такого

завдання. Проте, у вітчизняній науці досить невелике коло науковців підтримують цю

позицію. Втім, на захист процесуальної економії як принципу кримінального

судочинства виступають лише В.Т. Томін, Н.І. Порубов, А.В. Смірнов

[8, с. 194; 9, с. 200–201; 10, с. 60]. Більшість же науковців або не погоджуються із цим

поглядом взагалі, або стверджують, що процесуальна економія поглинається

принципом швидкості. Одним із прихильників останньої точки зору є А.П. Гуляєв,

який, розуміючи під процесуальною економією закріплення в законі та використання

на практиці найраціональніших процесуальних засобів реалізації завдання

кримінального судочинства та визнаючи існування вимоги процесуальної економії у

кримінальному процесі, зазначає, що віднесення процесуальної економії до принципів

процесу не має під собою достатніх підстав. Вимога процесуальної економії зумовлена

принципом швидкості процесу, є похідною від нього [2, с. 75–77]. Проте аргументація

такої тези на цьому завершується, а тому важко зробити висновок чому саме

процесуальна економія є похідною від принципу швидкості, та яка її правова природа.

Крім А.П. Гуляєва, за об’єднання в один принцип вимог швидкості і

процесуальної економії, висловлюються й інші вчені [11, с. 23; 12, с. 76]. Зокрема,

Р.Х. Якупов вважає, що загальна спрямованість норм щодо процесуальних строків,

об’єднання і виділення кримінальних справ, створення груп слідчих для

розслідування складних і трудомістких кримінальних справ, доручень слідчого

іншим органам попереднього розслідування, виражає ідею забезпечення найбільших

результатів з найменшими витратами процесуальних засобів і часу [12, с. 76].

Схожого погляду дотримується і В.М. Савицький, який, однак, зазначає, що

процесуальна економія – ширше поняття, ніж швидкість. Крім того, він припускає

можливість визнання процесуальної економії як принципу процесу, проте із

застереженням, що економити за рахунок якості правосуддя не можна [13, с. 43].

Останнє положення, крім того, є основним аргументом противників виділення даного

принципу в системі приципів кримінального судочинства. Але процесуальна

економія зовсім не означає скорочення часу провадження, зменшення витрат за

рахунок неповноти та односторонності дослідження доказів, провадження

необхідних процесуальних дій. Такі дії призводять не до раціоналізації та

пришвидшення процесу, а, навпаки, до слідчих та судових помилок, що своєю

чергою тягне за собою додатковий час, витрати унаслідок повернення справи на

додаткове розслідування, перегляду та скасування вироку суду, відшкодування

заподіяних збитків в результаті незаконного затримання, тримання під вартою,

засудження тощо. Процесуальна економія не може суперечити винесенню законного

і обґрунтованого вироку. З цього приводу найбільш вдало висловилась Л.А. Ванєєва:

„Процесуальна економія – для досягнення істини, а не відмова від істини в цілях

процесуальної економії” [14, с. 96]. Більше того, на думку автора, процесуальна

економія не повинна унеможливлювати застосування додаткових процесуальних

гарантій, ускладнених процесуальних форм, якщо того потребують обставини

конкретної кримінальної справи та інтереси правосуддя.

Звичайно, вищезазначені міркування не можуть бути підставою для висновку про

віднесення процесуальної економії до категорії принципів кримінального

судочинства. Вирішуючи питання про те, чи є те чи інше положення відправною,

основоположною засадою провадження у кримінальних справах, варто опиратися на

критерії визнання певного положення принципом процесу.

На сьогодні у юридичній науці проблемі визначення поняття принципу

приділено значу увагу. Незважаючи на те, що серед науковців немає єдності у

погляді щодо трактування цього поняття, суттєвих розбіжностей вони не містять.

Зокрема, М.М. Михеєнко визначає принципи кримінального процесу як

закріплені у законі панівні в державі політичні та правові ідеї щодо завдань і способу

здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість і

побудову кримінального процесу загалом, форму і зміст його стадій та інститутів,

порушення яких обов’язково спричинює скасування вироку та інших рішень у справі

[18, с. 35–36].

Не вдаючись до дискусій щодо того, які ознаки принципу мають бути покладені в

основу критеріїв визнання того чи іншого положення принципом кримінального

судочинства, потрібно зазначити, що більшість науковців визнають, що принципами

можуть бути лише найзагальніші, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне

значення для кримінального процесу, визначають його спрямованість, побудову

загалм, форму і зміст його стадій та інститутів. Незважаючи на те, що ідею

віднесення процесуальної економії до системи принципів кримінального процесу

підтримує лише незначне коло науковців, важко заперечити її важливість для

побудови кримінального процесу в цілому. Варто погодитись з В.В. Тихоновичем,

який вважає, що дане положення як принцип носить міжгалузевий характер, тобто

притаманне цивільному, кримінальному, адміністративному та господарському

судочинству [15, с. 12]. Процес має бути побудований найраціональніше з метою

виконання завдань судочинства з найменшими затратами часу, сил, та коштів з

одночасним забезпеченням правильного застосування закону. В цьому випадку наша

вимога звернена до законодавця, який повинен дотримуватись закону під час

прийняття норм, що закріплюють нові кримінально-процесуальні форми, змінюють

чи скасовують їх. Це означає, що процесуальна економія є одним з визначальних

чинників побудови кримінального процесу. Крім того, вимога звернена і до

учасників кримінального процесу, які в своїй діяльності мають найбільш повно і

раціонально використовувати процесуальні засоби.

Якісною властивістю принципів є також те, що вони виражають панівні державні

політичні, правові ідеї, які стосуються завдань і способу здійснення судочинства в

кримінальних справах. Розглядаючи _____процесуальну економію з погляду її

відповідності певному критерію, зазначимо, що за своєю суттю та спрямованістю

вона є одним зі шляхів забезпечення швидкого і повного розкриття злочинів,

викриття винних і притягнення їх до відповідальності як завдання кримінального

процесу, передбачених ст. 2 КПК України. Щоправда, проект КПК України в редакції

2005 р. не визначає серед переліку завдань швидке і повне розкриття злочину

[16, с. 2]. Але це не зменшує його значення, оскільки про важливість цього

положення свідчать і міжнародно-правові акти, які є частиною законодавства

України. Наприклад, у п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (1950 року)

зазначено, що “кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків або

при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на

справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і

безстороннім судом, створеним відповідно до закону”. Тією ж статтею закріплено,

що “кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має право мати

достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту” [17, с. 213].

Відповідно до п. 3 ст. 14 Міжнародного _____пакту про громадянські та політичні права

“кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому обвинувачення бути

судимим без невиправданої затримки” [17, с. 12]. Звичайно, що у цьому випадку

зміст процесуальної економії не може бути зведений лише до економії часу, оскільки

процес повинен вестись також з мінімальними затратами сил та засобів з одночасним

забезпеченням правильного застосування закону.

До найсуттєвіших ознак принципів відносять їх нормативність – вони мають бути

закріплені в нормах права. Самі по собі ідеї, які не знайшли свого вираження у

нормах права, не можуть регулювати правовідносини. Саме ця ознака підкреслює

обов’язковість принципів та гарантованість їх дотримання.

Аналіз чинного законодавства свідчить, що сьогодні практика закріплення

принципів кримінального судочинства має два шляхи. У більшості випадків принципи

прямо виражаються в окремих нормах закону, безпосередньо сформульовані у

правовому акті. В інших випадках їх зміст залежить від з цілої групи правових норм,

кожна з яких формулює окрему складову частину відповідного принципу. Тим не

менше, на думку багатьох науковців, відмінності у способах законодавчого закріплення

не можуть бути підставою для визнання чи не визнання відповідного положення

принципом процесу; крім того, не має значення для вирішення даного питання і місце,

яке законодавець визначив для даного положення у відповідному законодавчому акті

[19, с. 16–17]. Проте, варто погодитись з думкою А.М. Колодія, який зазначає, що в

майбутньому треба продовжити практику текстуального закріплення принципів у

нормативно-правових актах, оскільки безпосереднє формулювання принципів сприяє

більш правильному застосуванню і тлумаченню цих актів; вони стають доступнішими і

зрозумілішими для громадян [20, с. 24].

Процесуальна економія як принцип кримінального судочинства не є має

безпосереднього текстуального закріплення у законодавстві; її зміст ґрунтується на

нормах, які безпосередньо визначають порядок кримінально-процесуальної

діяльності. Зокрема, вимога процесуальної економії знаходить свій вияв у нормах, що

регламентують:

−порядок об’єднання і виділення справ. В одному провадженні можуть бути

об’єднані справи з обвинувачення декількох осіб – співучасників _____вчинення одного

чи кількох злочинів, або з обвинувачення однієї особи у вчиненні декількох

злочинів. Виділення справи допускається тільки у випадках, які зумовлені

необхідністю, коли це не може негативно відбиватись на всебічності, повноті й

об’єктивності дослідження і вирішення справи (ст. 26 КПК України). Це сприяє

найбільш раціональному використанню процесуальних засобів, скороченню часу

провадження, зменшенню відповідних витрат учасників процесу тощо;

−крайні строки здійснення відповідних процесуальних дій на всіх стадіях

кримінального процесу, що створює сприятливі умови для швидкого й якісного

розслідування і вирішення кримінальної справи;

−порядок виконання окремих доручень на проведення слідчих та судових дій, що

дає змогу уникнути зайвих витрат та нераціонального використання часу слідчим

та судовим органам (ст. 118, 315–1 КПК України);

−наслідки неявки прокурора, потерпілого, підсудного, захисника, свідків, експерта

на судове засідання та їх відповідальність за злісне ухилення від явки до суду, що

сприяє правильній організації судового процесу та запобігає затягуванню

розгляду (ст. ст. 288–290 КПК України);

−порядок допиту свідків, експерта або спеціаліста, потерпілого, цивільного

позивача або їх представників, які з’явились на судове засідання у разі винесення

ухвали (постанови) судом про відкладення розгляду справи (ст. 292–1 КПК

України);

−порядок визначення обсягу дослідження доказів, який дає підстави судові, якщо

проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним

дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин та розміру цивільного

позову, які ніким не оспорюються (ст. 299 КПК України).

Це далеко не вичерпний перелік положень кримінально-процесуального

законодавства, які є проявом дії принципу процесуальної економії у кримінальному

судочинстві, що крім того, підтверджує відповідність вимоги процесуальної економії

до ще одного критерію виділення принципів, згідно з яким вони повинні повністю

діяти у всіх або кількох стадіях кримінального процесу і обов’язково в його

центральній стадії – стадії судового розгляду.

Найдискусійнішим є питання відповідності процесуальної економії до такої

властивості принципів, як обов’язкове скасування рішення у випадку їх порушення.

Це пов’язано з тим, що не завжди порушення вимоги процесуальної економії

призводить до скасування рішення по справі. Тим не менше такі випадки є, зокрема

тоді, коли рішення скасовується на підставі того, що особа підлягає звільненню від

кримінальної відповідальності з огляду на закінчення строків давності. Крім того, у

випадку виявлення ознак затягування розслідування чи розгляду кримінальної

справи, суд може винести окрему ухвалу (постанову), якою вказує на порушення

закону, допущені під час провадження дізнання, досудового слідства або під час

розгляду справи нижчестоящим судом.

Отже, процесуальна економія забезпечує відповідність до усіх критеріїв

принципів кримінального процесу, а тому належить до їхньої категорії.

Узагальнюючи наші міркування, зробимо висновок, що процесуальна економія –

це принцип кримінального судочинства, відповідно до якого забезпечується

раціональний підхід до побудови і здійснення кримінального судочинства з метою

швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і притягнення їх до

відповідальності з мінімальними затратами сил, засобів і часу учасників

кримінально-процесуальної діяльності з одночасним забезпеченням правильного

застосування кримінально-процесуального законодавства.

Це дає підстави для продовження дослідження шляхів реалізації принципу

процесуальної економії у кримінальному судочинстві, специфіки його дії на різних

стадіях процесу, детального з’ясування та вирішення проблем його реалізації

1. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. СПб., 1912. – Т. 1. – 556 с.

2. Гуляев А.П. Быстрота уголовного судопроизводства. // Вопросы борьбы с

преступностью. – 1973. – Вып. 18. – С. 66–83.

3. Стремовский В.А. Предварительное расследование. – М.: Юрид. лит., 1958. – 136 с.

4. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу. Планирование, организация. – М.:

Юрид. лит., 1970. – 224 с.

5. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т. – М.: Наука, 1970. – Т.2.

– 516 с.

6. Фомін С.Б. Строки у кримінальному судочинстві: Дис… канд. юрид. наук. – К. –

2002. – 207 с.

7. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т.– К.,1998. – Т.2. – 911 с.

8. Томин В.Т. Ленинские принципы советского уголовного процесса // Труды Высшей

школы МВД СССР. – 1970. – № 27. – с. 193–197.

9. Порубов Н.И. Научная организация труда следователя. – Минск, 1970. – 264 с.

10. Смирнов А.В. Модели уголовного процесса. – СПб.: Наука, 2000. – 224 с.

11. Божьев В.П. Основные вопросы советского уголовного процесса (Общие

положения). – М.: Юрид. лит., 1978. – 98 с.

12. Якупов Р.Х. Уголовный процесс: Учебник для вузов / Под ред. В.П. Божьева – М. –

1997. – 193 с.

13. Конституционные основы правосудия в СССР / Под ред. В. М. Савицкого. М.:

Издательство „Наука”, 1981. – 304 с.

14. Ванеева Л.А. О вероятности в гражданском судопроизводстве // Правоведение. –

1969. – № 2. – С. 90–97.

15. Тихонович В.В. Принцип процессуальной экономии в гражданском процессуальном

праве. Автореферат дис… канд. юрид. наук. – Минск, 1975. – 28 с.

16. Проект кримінально-процесуального кодексу України в редакції 2005 року //

www.rada.kiev.ua.

17. Права людини і професійні стандарти для юристів. – Амстердам – Київ, 1996.

18. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. –

2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.

19. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. М., 1971. – 199 c.

20. Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.

21. В.И. Ленин. Полное собрание сочинений. Т. 54.

22. В.И. Ленин. Полное собрание сочинений. Т. 36.